Слід зауважити, що Грушевський не мав ілюзій з приводу того, що імперськи налаштована російська політична еліта змириться і не спробує повернути Малоросію до покори. Можливо, Грушевський краще за інших розумів великодержавні посягання Росії, а також несумісність демократії з більшовицькою формою, що стрімко стверджувалась у владі Російської держави. У ті дні він писав: «Ми всі стомлені й знеохочені страшним і прикрим централізмом старого російського режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стягом. Ми хочемо, щоб місцеве життя своє могли будувати місцеві люди і ним порядкувати без втручання центральної власті». Як бачимо, голова Центральної Ради бачив майбутнє України серед рівноправної федерації абсолютно незалежних держав. У цій новітній федерації, на яку, на думку Грушевського, мала перетворитись Російська імперія, Петрограду він надав тільки пріоритет у зносинах з іноземними країнами та у функціях забезпечення внутрішнього порядку. Таким чином, можна говорити, що Грушевський розумів федералізм не як повне заперечення незалежної української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 року йому здавалося можливим і реальним досягнути мрії багатьох поколінь українців — зробити Україну незалежною.
Зробивши визначальною стратегією Центральної Ради ідею національно-територіальної автономії, Михайло Грушевський доклав чимало зусиль, щоб розкрити зміст такого трактування. «Ця українська територія, — зауважував він, — має бути організована на основах широкого демократичного громадського самоврядування, від самого споду (дрібної земської одиниці) аж до верху — до українського Сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд».
Центральна Рада намагалася від початку своєї діяльності вести лояльну політику щодо Тимчасового уряду. Хоча так стримано поводили себе далеко не всі існуючі в Україні політичні сили. На Першому Всеукраїнському військовому з’їзді, який відбувся 5—8 травня 1917 року, делегати однозначно закликали УЦР домагатися від Тимчасового уряду визнання національно-територіальної автономії України. Крім того, з’їзд розгорнув кампанію боротьби за українізацію військових частин, створивши Український військовий Генеральний комітет. Усе це, безумовно, сприяло зміцненню положення Центральної Ради, тож там усе пильніше придивлялися до можливості розпочати переговори з Тимчасовим урядом, спрямовані на здобуття автономії для України.
16 травня до Петрограда прибула повноважна представницька делегація УЦР на чолі з заступниками голови Ради Винниченком та Єфремовим. Головна з пропозицій Української Центральної Ради полягала в тому, щоб Тимчасовий уряд висловив своє позитивне ставлення до автономії України. Однак від початку візиту стало ясно, що досягнути поставленої мети буде не так легко — незважаючи на той факт, що Тимчасовий уряд ледь-ледь тримався при владі, робити українцям такі подарунки, як автономія у складі Росії, він не збирався, тож сторони так і не порозумілися. Однак, попри невдачу, ця місія створила умови для переходу в наступ. Тепер Михайло Грушевський та його соратники в Центральній Раді зрозуміли, що необхідно закінчити переговори і йти революційним шляхом.
На хвилі дипломатичних пристрастей пройшли 4-ті загальні збори Української Центральної Ради, і вже 3 червня Грушевський вирішив звернутися до українського народу із закликом «організуватися і приступити до негайного закладання підвалин автономного ладу на Україні». Саме ці збори ухвалили зобов’язати Центральну Раду негайно підготувати універсал, який побачив світ під назвою «Перший Універсал УЦР». 10 травня на засіданні Центральної Ради в остаточному читанні документ було ухвалено й того ж дня на Другому Всеукраїнському військовому з’їзді проголошено юридично закріплене право України на незалежність. Універсал стверджував: