1. Проголошення автономії України в складі Росії.
2. Джерелом влади в Україні є український народ.
3. Управління Україною мають здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент).
4. Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України.
5. Висловлюється надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуватимуть автономний устрій.
Як бачимо, для свого часу Перший Універсал став справді революційним проривом — хто в Росії міг усього кілька років тому передбачити, що придушене ще в XVIII сторіччі прагнення українців до незалежності зможе виявити себе на початку ХХ століття у такій «нахабній» формі?
Поява Першого Універсалу в Петрограді була зустрінута з великим занепокоєнням. Враховуючи політичну кризу, зумовлену масовими демонстраціями, поразкою російської армії на Південно-Західному фронті і, як наслідок, втратою Галичини, Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими заходами. Георгій Львов добре розумів, що на захист Центральної Ради могли стати фронтові українські частини і велика частина населення України, тож мав руки зв’язаними. Крім того, збройний конфлікт міг призвести до розколу серед політичних сил у самій Росії, і в Петрограді це теж добре розуміли. У зв’язку з цим Тимчасовий уряд пішов на переговори з Центральною Радою, для чого 28 червня до Києва вирушила урядова делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. У результаті переговорів усе ж було досягнуто компромісу. Зокрема, Тимчасовий уряд визнав теоретичну можливість отримання Україною автономії, а Центральна Рада зобов’язувалася самостійно, без рішення Всеросійських Установчих зборів, автономію не вводити. Також Тимчасовий уряд дозволив створення національних українських військових частин, але організовуватися вони повинні були з дозволу та під контролем Петрограда, при цьому залишаючись у складі російської армії. Такі умови були зафіксовані у спеціальній постанові Тимчасового уряду, а також в Універсалі УЦР. Цікаво, що досягнутий компроміс миттєво викликав у Росії чергову урядову кризу. На знак протесту проти будь-яких поступок українцям троє міністрів-кадетів вирішили вийти з уряду, однак постанову все-таки було ухвалено. Вже 3 липня 1917 року Тимчасовий уряд відправив до Києва телеграму з постановою «Про національно-політичне становище України», зміст якої збігався зі змістом підготовленого до оголошення Другого Універсалу УЦР. Здавалось би, протиріччя узгоджено і Україна може цілком легально відкрити нову сторінку у своїх далеко не простих відносинах з Росією. Тим більше що після досягнення угоди з Тимчасовим урядом Центральна Рада ретельно намагалась дотримуватися взятих на себе зобов’язань. Однак дуже швидко з’ясувалось, що погіршення відносин з Росією і Тимчасовим урядом неминуче. Хронологія подій виглядала так: 15 липня на засіданні Малої Ради було ухвалено новий склад Генерального секретаріату. Того ж дня Винниченко виїхав до Петрограда для переговорів з Тимчасовим урядом. Передбачалося затвердити новий склад Генерального секретаріату, а також узгодити його Статут, текст якого заступник голови УЦР віз із собою. Статут закріплював основні принципи функціонування Генерального секретаріату, його права та обов’язки. Але тут у перебіг подій втрутились непередбачувані обставини. У Росії в черговий раз змінилась влада, і Тимчасовий уряд очолив Керенський. З його приходом значно посилилася диктатура державної влади, одним з проявів якої було відновлення скасованої раніше на фронті смертної кари, а також репресії щодо політичних противників. Тож навряд чи варто дивуватись, що Тимчасовий уряд відмовив у затвердженні Статуту, запропонувавши замість нього «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріату». Ця інструкція фактично позбавляла Україну найменших ознак самостійності. Порадившись, делегація Української Центральної Ради відмовилась підписати такий документ і спішно виїхала в Україну. Конфлікт між Петроградом і Києвом так і залишився непогодженим. У відповідь на це український політикум одразу ж розділився на дві течії. Перша з цих течій, яку представляли націонал-революціонери, вимагала негайно розірвати стосунки з Тимчасовим урядом і в односторонньому порядку затвердити Статут. Хоча слід зауважити, що такі дії могли призвести до повного краху УЦР, позаяк роздрібнені націоналістичні сили, скоріш за все, не мали б шансів на перемогу над іншою течією — проросійськи налаштованою частиною політиків. Тож Центральна Рада знову вдалася до низки компромісів. Українські політики-аматори були невиправними мрійниками, сподіваючись отримати незалежність з рук Росії в обмін на невеликі поступки. В такій ситуації вони були просто неготові до серйозного протистояння, що й продемонструвала нерішучість їхніх дій. Зрештою, «Інструкція» де-юре взяла гору над «Статутом». Щоправда, конструктивної співпраці між Тимчасовим урядом і Генеральним секретаріатом так і не відбулось. У жовтні, внаслідок заяви УЦР про проведення Українських Установчих Зборів, між Тимчасовим урядом і Центральною Радою спалахнув новий конфлікт. Проведення Зборів у Петрограді розцінили як намір УЦР послабити вплив російської влади на український політикум. В. Винниченка негайно викликали до Петрограда для пояснень, пригрозивши розпустити Центральну Раду. 22 жовтня 1917 року він виїхав з Києва, однак давати пояснення Керенському йому не довелося. Повстання 25 жовтня в Петрограді розпустило Тимчасовий уряд, відкривши нову сторінку в історії революції.