Знаючи настрої української частини населення Галичини і виходячи з «історичних прав Росії на Галичину як відторгнуту раніше частину Київської Держави», головнокомандувач російської армії, великий князь Микола Миколайович 18 серпня 1914 року випустив звернення до населення Галичини:
Брати! Твориться Суд Божий! Терпляче, з християнським смиренням, протягом століть, нудився російський народ під чужоземним ярмом, але ні лестощами, ні гонінням не можна було зламати в ньому сподівань волі. Як бурхливий потік рве камені, щоб злитися з морем, так немає сили, яка зупинила б російський народ у його пориві до об’єднання. Так не буде більше під’яремної Русі! Надбання Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла і князів Данила і Романа, скинувши ярмо, поставить стяг єдиної і нероздільної Росії. Так здійсниться Промисел Божий, що благословив справу великих збирачів землі Руської. Хай допоможе Господь царственому своєму помазанику, Імператору Миколі Олександровичу всієї Росії, завершити справу Великого Князя Івана Калити. А ти, багатостраждальна братська Русь, встань на стрітення російської раті. Звільняються російські брати! Всім вам знайдеться місце на лоні Матері-Росії. Не ображаючи мирних людей, якої б не були вони народності, не вважаючи свого щастя на утиск іноземців, як це робили шваби, зверніть меч свій на ворога, а серця до Бога, з молитвою за Росію і за російського царя.
Зречення царем Миколою ІІ престолу стало для України саме тим сигналом, на який вона очікувала багато років — події весни 1917 року, нарешті, пробудили серед українських політиків бажання боротися за українську автономію. Першою звісткою про революцію у Петрограді була телеграма члена Державної Думи Бубликова, послана в Україну по «лінії шляхів сполучення», а простіше кажучи, залізницею. У телеграмі повідомлялось про падіння самодержавства і містився заклик зберігати спокій і порядок. Але жодних інших офіційних повідомлень не було, і ще цілих три дні Київ і вся Україна перебували в полоні різного роду чуток. Тільки після рішення головнокомандувача Південно-Західного фронту генерала Брусилова командувач Київського військового округу Ходорович дозволив газетам надрукувати повідомлення про події в столиці. Київ, а згодом і решта України дізналися про Лютневу революцію.
Придушена на час війни політична діяльність усіляких, спрямованих на здобуття автономії нелегальних організацій і партій відразу ж відродилася і «закипіла», у прямому і переносному сенсі. Про створення нової незалежної держави тоді, тобто ранньою весною 1917 року, мова ще не велась. Але досить скоро самостійницькі настрої в Україні почали зростати. Як наголошував відомий політичний діяч часів УНР Ісак Мазепа, марксист і автономіст одночасно, перед війною в Україні «майже не було помітно проявів якого-небудь широкого, масового національного руху, коли... ледве блимав маленький вогник політичної активної української інтелігенції». Самі тільки назви партій говорять про різноманіття течій та їхніх лідерів: Українська демократична партія, Українська радикальна партія, Радикально-демократична українська партія, Революційна українська партія, Товариство українських поступовців, Союз визволення України (останній існував як у російській, так і в Австро-Угорській імперіях), Народна соціалістична партія, Українська партія есерів та багато інших...
Після отримання повідомлення про революцію у Петрограді 3 березня 1917 року за юліанським календарем у Київській міській думі зібралися представники громадських організацій і партій. У ході засідання вони обрали виконавчий комітет, який складався з дванадцяти представників різних політичних сил. На цих зборах, звичайно, представники всіх революційних партій і організацій сподівались використати свій шанс, адже з падінням царського уряду вони дістали можливість виступати легально і брати участь у громадському та політичному житті. Виконавчий комітет, поповнений згодом численними коаліціями, протягом перших трьох місяців після початку Лютневої революції фактично був вищою владою в Києві й передав її лише створеній пізніше Українській Центральній Раді. Подібним чином розвивалась ситуація і в інших регіонах України. Усюди створені виконавчі комітети (губернські, крайові, територіальні) на місцях очікували на розвиток подій у столиці, тобто у Петрограді. У Києві в цей період, названий істориками періодом «тимчасового безвладдя», ініціативу в свої руки взяло Товариство українських поступовців. Щоб не створювати прецедент «партійно-політичного самодержавства», до нового центрального органу, названого Центральною Радою, було вирішено ввести представників від соціал-демократів, українських соціал-революціонерів, українців-військових, українців-робітників, кооператорів, студентів, православного духовенства, повпредів від різних товариств і навіть гуртків «любителів України». Буквально за кілька днів товариства і гуртки «перейменували» себе в політичні партії, створюючи, таким чином, низку нових українських організацій, кожна з котрих отримувала для свого представника місце в Центральній Раді. Це призвело до того, що «обліковий склад» Ради зростав день у день, і, таким чином, завдяки постійному її поповненню, кількість членів Ради швидко збільшилася до шести сотень, як про це повідомляла сама Рада.