Вона влаштувалася до моргу, де займалася клієнтами, які наперед оплачували свій похорон: де зрідка пузани, а частіше товстулі виходили з демонстраційної зали, виносячи урночку розміром з підставку для яйця, а Марла сиділа у фойє із зібраним волоссям, у порваних колготах та доленосним ущільненням у грудях, і казала: «Мадам, не обманюйте себе. У цю урночку ми не зможемо вкласти навіть вашу спалену голову. Поверніться й принесіть щось розміром із кулю для боулінгу».
Серце Марли було схожим на моє обличчя. Лушпиння й відходи світу. Уживані підтирки для дуп, у переробці яких ніхто не зацікавлений.
Межи групами підтримки й клінікою, розповіла мені Марла, вона зустріла чимало мертвих людей. Вони вже померли, вони там, по той бік, а ночами вони телефонують. Марла могла піти до бару і почути, як бармен кличе її до телефону, а коли вона брала слухавку, там була мертва тиша.
Тоді вона й відчула, що досягла дна.
— Коли тобі двадцять чотири, — каже Марла, — ти й уявити собі не можеш, як низько можеш впасти, проте я швидко вчилася.
Коли вона вперше наповнювала кремаційну урну, то не вдягнула маску на обличчя — пізніше вона прочищала ніс, а на серветці лишилися темні сліди містера хтозна-якого.
Якщо в будинку на Пейпер-стрит телефон дзвонив лише раз, ти підіймав слухавку, і там була мертва тиша — ти знав, що хтось хоче знайти Марлу. Це траплялося частіше, ніж можна було очікувати.
У будинок на Пейпер-стрит подзвонив детектив, що розслідує вибух моєї оселі, і Тайлер стояв поруч і шепотів мені у вухо в той час, як в іншому вусі детектив питав мене, чи не знаю я кого-небудь, хто міг би виготовити динаміт у домашніх умовах.
«Нещастя — це природна частина мого розвитку, — шепотів Тайлер, — у напрямку трагедії та розпаду».
Я сказав детективу, що мою квартиру підірвав холодильник.
«Я перестаю тяжіти до фізичної влади й власності, бо тільки через саморуйнацію я зможу віднайти справжню силу мого духу», — шепотів Тайлер.
Динаміт, сказав детектив, не був чистим, там лишилися сліди щавлевокислого амонію й перхлориду калію, це свідчить про те, що бомбу робили кустарно, а замок у вхідних дверях був вибитий.
Я сказав, що тоді був в окрузі Вашингтон.
Детектив у телефоні пояснив, що хтось пшикнув фреоном до замкової шпаринки і зубилом роздробив серцевину. Так викрадають велосипеди.
«Визволитель, що знищує власність, — продовжував Тайлер, — бореться заради звільнення мого духу. Учитель, який прибере всю власність на моєму шляху, звільнить мене».
Детектив сказав, що той, хто підклав домашній динаміт, міг позбивати запальники і увімкнути газ за дні до вибуху. Газ був лише спусковим гачком. День у день газ заповнював приміщення, доки не досягнув компресора холодильника, який і спричинив вибух.
«Скажи йому, — прошепотів Тайлер. — Так, це ти зробив. Ти все підірвав. Ось що він хоче почути».
Кажу детективу, що ні, я не напускав газу, коли полишав місто. Я любив своє життя. Свою оселю. Кожен предмет меблів.
То було все моє життя. Усе: лампи, стільці, ковдри — було мною. Тарелі в серванті. Рослини. Телевізор був я. Це я вибухнув. Невже він того не бачить?
Детектив наказав не полишати місто.
Глава 15
Пан Його честь, містер президент місцевого відділення національної спілки кіномеханіків і операторів незалежних кінотеатрів, просто сидів.
Під, і поза, і всередині всього, що людина сприймає за належне, народжується щось жахливе.
Ніщо не вічне.
Усе розвалюється.
Я це знаю, тому що Тайлер це знає.
Три роки Тайлер різав і склеював плівки для мережі кінотеатрів. Кінофільми перевозять у шести чи семи невеличких котушках, складених до металевої валізки. Тайлер мав склеювати ці котушки в одну п’ятифутову, котру використовують проектори з автоматичним перемотуванням. За три роки: сім кінотеатрів, щонайменше три зали в кожному театрі, нові фільми щотижня — через Тайлера пройшли сотні копій.
Дуже шкода, проте зі зростанням кількості автоматичних проекторів потреба в Тайлері відпадає. Містер президент відділення викликав Тайлера на коротку розмову.
Робота була нудною, зарплатня — низькою, тож президент місцевого відділення національної спілки кіномеханіків і операторів незалежних кінотеатрів сказав, що відділ робить Тайлерові Дердену послугу, дозволяючи йому дипломатично піти.
Не сприймайте це як звільнення. Назвемо це скороченням кадрів.
І ще цей містер мудак місцевого відділення каже: «Ми цінуємо ваш внесок у наш успіх».
О, жодних проблем, сказав Тайлер і всміхнувся. Доки спілка продовжуватиме надсилати йому чеки, він триматиме рота на замку.