— Те, що ти казав стосовно своєї роботи, — питає механік, — ти справді мав це на увазі?
Так, я мав це на увазі.
— Ось чого ми цієї ночі в дорозі, — каже він.
Ми — мисливський загін, і ми полюємо на жир.
Ми ідемо на звалище медичних відходів.
Ми їдемо до крематорію медичних відходів. Там, серед уживаних хірургічних серветок і перев’язок, серед пухлин десятирічної давнини, і крапельниць, і відпрацьованих голок, серед страшних, справді страшних речей, серед зразків крові й ампутованих ласих шматочків, ми знайдемо більше грошей, ніж будемо здатні вивезти за ніч, навіть якщо були б на сміттєвозі.
Ми знайдемо стільки грошей, що завантажений ними «корніш» просяде до землі.
— Жир, — каже механік, — ліпосактований жир, відсмоктаний із найбагатших дуп Америки. Найбагатших, найжирніших геп світу.
Наша ціль — великі червоні пакети ліпосактованого жиру, який ми завеземо на Пейпер-стрит, проваримо, змішаємо з лугом і розмарином і продамо знов тим самим людям, що платили за його відкачування. При двадцяти баксах за шматок вони єдині, хто може це собі дозволити.
— Найліпший, найніжніший жир у світі належить вершкам суспільства, — каже він. — І це перетворює нас на послідовників Робін Гуда.
Маленькі воскові вогники потріскують на килимі.
— І доки ми тут, — каже він, — можна пошукати щось із вірусом гепатиту.
Глава 20
Тепер сльози вже заливали обличчя, і одна широка доріжка скотилася стволом пістолета до спускового гачка, щоби зупинитися біля мого вказівного пальця. Раймонд Гессель заплющив очі, тож я міцніше притиснув зброю йому до скроні, щоб він назавжди запам'ятав, як воно там тисне, і я стояв поруч, і це було його життя, і будь-якої миті він міг померти.
Зброя була з недешевих, і мені стало цікаво, чи спаскудиться він від солі.
Усе було настільки просто, що я давався подиву. Я зробив усе, що сказав механік. Ось нащо ми мали придбати пістолети. Виконання домашнього завдання.
Кожен із нас мав принести Тайлеру дванадцять водійських посвідчень. Це доведе, що кожен із нас приніс дванадцять людських жертв.
Я припаркувався й зачекав за рогом, доки Раймонд Гессель не закінчить зміну в цілодобовому маркеті «Когпег»; близько півночі він чекав на останній автобусний рейс, поки нарешті я не підійшов і не привітався.
Раймонд Гессель, Раймонд, не сказав нічого. Певно, він гадав, що мені потрібні його гроші, його мінімальна зарплатня, ці чотирнадцять баксів у гаманці. О Раймонде Гессель, усі твої двадцять три роки, — коли ти почав плакати, сльози скочувались по стволу пістолета, впертого в твою скроню, — і ні, справа була не в грошах. Не завжди все впирається в гроші.
Ти навіть не привітався.
Ти — не твій жалюгідний гаманець.
Я сказав: гарна ніч, прохолодна, зате ясна.
Ти навіть не привітався.
Я сказав: не біжи, інакше доведеться стріляти тобі в спину. Дістав пістолет, рука була в гумовій рукавичці, тому, навіть якщо він стане речовим доказом, на ньому не знайдуть нічого, окрім висохлих сліз Раймонда Гесселя, білого, двадцяти трьох років, особливі прикмети відсутні.
Тоді я привернув твою увагу. Твої очі збільшилися настільки, що у вуличному світлі я побачив, що вони зелені, мов антифриз.
Відсувався далі й далі, ще трохи кожного разу, як пістолет торкався обличчя, ніби ствол був розпеченим чи захолодним. Доки я не сказав: «Припини» — і ти не дозволив зброї торкнутися тебе, проте навіть тоді ти вивернув голову вгору й убік від ствола.
Ти дав мені гаманця, як я й попрохав.
Тебе звати Раймонд К. Гессель — зазначено на водійському посвідченні. Ти живеш на 1320 SE Беннінґ, квартира А. Мабуть, квартира в підвалі. Саме такі нумерують літерами замість цифр.
Раймонде К. К. К. К. К. К. Гессель, я з тобою розмовляю.
Голова в тебе відкинута вгору й убік від ствола і ти кажеш: еге. Кажеш, так, живеш у підвалі.
У гаманці кілька світлин. Це була твоя матір.
Тобі важко це далося, довелося відкрити очі і подивитися на знімок Мами й Тата, що усміхалися, і водночас побачити зброю, але тобі вдалося, а потім ти їх заплющив і почав плакати.
Ти наближався до надзвичайного, захопливого дива смерті. Однієї миті ти людина, іншої — предмет, — і Мамі з Татом доведеться дзвонити старому лікареві як-там-його і впізнавати тебе по зубах, бо від твого обличчя лишиться не надто багато, а Мама з Татом сподівалися від тебе більшого, — аж ні, життя не було справедливим, а тепер дійшло й до цього.
Чотирнадцять доларів.
Це, кажу я, твоя матір?
Ага. Ти плачеш, шмигаєш носом, знову плачеш. Сковтуєш. Ага.