Не думай про віконну раму як про тупий розпечений ніж, що розпорює тобі живіт.
Не думай про команду чоловіків, що розсуває тобі ноги, мовби перетягує канат.
У мільйонах, трильйонах миль звідси грубі теплі руки хапають тебе при основі й відтягують назад, щось охоплює тебе все щільніше, щільніше, щільніше.
Гумовий джгут.
Ти в Ірландії.
Ти в бійцівському клубі.
Ти на роботі.
Ти де завгодно, тільки не тут.
«Три хвилини!»
Хтось далеко-далеко звідси кричить:
— Ви знаєте правила, містере Дерден. Не прийобуйтеся до бійцівського клубу.
Тепла рука під тобою складена чашечкою. Холодний кінчик ножа. Рука охоплює тебе за тулуб. Терапевтичний фізичний контакт. Час обіймів. Ефір щільно притискають тобі до носа й рота. А потім — нічого, менше ніж нічого. Забуття.
Глава 27
Підірвана мушля моєї вигорілої квартири чорна, мов відкритий космос, зіщулена вночі над маленькими вогнями міста. У вибитих вікнах жовта поліцейська стрічка, що позначає місце злочину, перекручується і зміїться на межі п’ятнадцяти-поверхового урвища.
Прокидаюся на бетонному покритті. Колись тут був кленовий паркет. До вибуху на стінах висіли картини. Тут були шведські меблі. До Тайлера.
Я вдягнений. Засовую руку в кишеню і відчуваю.
Я увесь.
Наляканий, проте неушкоджений.
Підійди до краю покриття — ти на п’ятнадцятому поверсі над парковкою, подивися на вогні міста, на зорі — і тебе нема.
Усе це настільки не піддається розумінню.
Тут, посеред миль ночі між зорями й землею, почуваю себе однією з тих космічних тваринок.
Песики.
Мавпочки.
Люди.
Виконуєш нескладні завдання. Перемикаєш важіль. Натискаєш кнопку. Ти в цьому нічого не тямиш.
Світ їде з глузду. Мій бос мертвий. Без житла. Без роботи. І я відповідальний за все це.
Нічого не лишилося.
У мене перевищений кредит у банку.
Переступи за край.
Поліцейська стрічка тріпоче поміж мною і забуттям.
Переступи за край.
Що там ще?
Переступи за край.
Там Марла.
Стрибни за край.
Там Марла, вона в самісінькому центрі всього і не знає про це.
І вона тебе любить.
Вона любить Тайлера.
Вона не вбачає різниці.
Хтось має їй сказати. Іди геть. Іди геть. Іди геть.
Рятуй себе. Спускаєшся на ліфті до холу, і швейцар, котрий досі тебе не любив, усміхається тобі трьома вибитими зубами і каже:
— Доброго вечора, містере Дерден. Викликати вам таксі? З вами все гаразд? Може, ви хочете подзвонити?
Дзвониш Марлі до готелю «Regent».
Клерк у «Regent» каже: «Секундочку, містере Дерден».
Потім Марла бере слухавку.
Швейцар прислухається за твоїм плечем. Клерк у «Regent», мабуть, теж слухає. Кажеш: Марло, нам слід поговорити.
Марла каже:
— Хуй тобі.
Кажеш, вона в небезпеці. Вона має знати, що відбувається. Має з тобою зустрітися. Вам слід поговорити.
— Де?
Вона має прийти туди, де ви вперше зустрілися. Згадай. Згадала?
Куля цілющого білого світла. Палац із сімома дверима.
— Утямила, — каже вона. — Буду там за двадцять хвилин.
Будь там.
Кладеш слухавку, і швейцар, говорить:
— Можу викликати вам таксі, містере Дерден. Безкоштовно, куди б ви не захотіли.
Хлопці з бійцівського клубу відстежують тебе. Ні, кажеш, така чудова ніч. Мабуть, прогуляюся.
Суботній вечір, рак кишківника в підвалі Першої методистської церкви і Марла вже там, коли ти туди дістаєшся.
Марла Зінґер, що курить свою цигарку. Марла Зінґер, що закочує очі. Марла Зінґер із підбитим оком.
Сідаєш навпроти неї на жорсткий килимок у колі медитації і намагаєшся викликати тварину, що уособлює твою силу, в той час як Марла витріщається на тебе підбитим оком. Закриваєш очі й медитуєш над палацом із сімома дверима, продовжуючи відчувати Марлин позирк. Заколисуєш свою внутрішню дитину.
Марла зиркає.
Настає час обіймів.
Відкрий очі.
Хай кожен обере собі партнера.
Марла проходить кімнату трьома швидкими кроками й дає мені потужного ляпаса.
Поділіться собою без залишку.
— Ти, їбло смердюче, рагуль триклятий, — каже Марла.
Навколо нас усі стоять і витріщаються.
Потім Марла періщить мене кулаками.
— Ти когось убив, — кричить вона. — Я викликала поліцію, і вони будуть тут будь-якої миті.
Хапаю її за зап’ястя й кажу, що поліція, можливо, приїде, проте — навряд чи.
Марла викручується і каже, що поліція жене сюди, аби посадити на електричного стільця і випалити мені очі чи щонайменше зробити мені смертельного укола.