Хлоя була справжньою.
Хлоя виглядала, мов скелет Джонні Мітчела, якби-то змусити його всміхатися й ходити на вечірку, максимально всім догоджаючи. Уяви, що цей скелет Хлої, розміром з комашку, несеться залами і галереями власних нутрощів о другій ночі. Її пульс реве сиреною, оголошуючи: приготуватися до смерті за десять, за дев’ять, за вісім секунд. Смерть настане за сім, шість…
Вночі Хлоя біжить лабіринтом своїх майже мертвих вен, і судини вибухають гарячою лімфою. Нерви плутаними дротами мережать тканини. Навколо неї гарячі білі перлини припухлих гнійників.
Загальне попередження: приготуватися до звільнення шлунку за десять, за дев’ять, вісім, сім.
Приготуватися до звільнення душі за десять, дев’ять, вісім.
Хлоя плентається по коліно в нирковій рідині — орган відмовив.
Смерть настане за п’ять.
П’ять, чотири.
Чотири.
Навколо неї виділення паразитів лишають графіті на її серці.
Чотири, три.
Три, два.
Хлоя видирається вгору звурдженим вмістом власної горлянки.
У її напіввідкритий рот сяє місяць.
Приготуватися до останнього подиху, зараз.
Звільнитися.
Зараз.
Очистити душу від тіла.
Зараз.
Смерть наступила.
Зараз.
О, це б мало бути так солодко — згадувати теплі здригання Хлої в моїх обіймах у той час, коли вона десь лежить, мертва.
Але ж ні, на мене витріщається Марла.
У керованій медитації я розкриваю обійми назустріч своїй внутрішній дитині, а дитина — це Марла, що смалить свою цигарку. Ніякої кулі білого цілющого світла. Шахрай. Ніяких чакр. Уяви, як твої чакри розкриваються квітами, і в центрі кожної — сповільнений вибух солодкого світла.
Шахрай.
Мої чакри закриті.
Коли закінчується медитація, усі потягуються, крутять головами, допомагають одне одному звестися на ноги. Терапевтичний фізичний контакт. Для обіймів я проходжу три кроки і стаю навпроти Марли, котра заглядає мені в обличчя в той час, як я очікую на вказівку.
— Давайте всі ми, — надходить вказівка, — обіймемо когось поруч нас.
Мої руки змикаються навколо.
— Цього вечора оберіть когось особливого.
Прокурені руки Марли притиснені їй до грудей.
— Скажіть цій людині, що ви відчуваєте.
У Марли немає раку яєчок. У Марли немає туберкульозу. Вона не вмирає. Гаразд, з точки зору банальної ерудиції всі ми вмираємо, проте Марла не вмирає так, як вмирала Хлоя.
— Поділіться собою, — надходить вказівка.
Що ж, Марло, як тобі справа рук твоїх?
— Поділіться собою без залишку.
Що ж, Марло, йди геть. Іди геть. Іди геть.
— Плачте, якщо вам хочеться.
Марла уважно на мене дивиться. У неї брунатні очі. У припухлих мочках вух є дірочки, але нема сережок. Потріскані губи вкриті лусочками відмерлої шкіри.
— Плачте.
— Ти теж не вмираєш, — каже Марла.
Парочки навколо нас схлипують, спираючись одне на одного.
— Донесеш на мене, — каже Марла, — і я видам тебе.
— Тоді, — кажу, — можемо розділити тиждень. Ти візьмеш хвороби кісток, паразитів мозку і туберкульоз. Мені лишаються рак яєчок, паразити крові та органічні ураження мозку.
Марла каже:
— Як щодо висхідного раку кишківника?
Дівчинка виконала домашнє завдання.
Рак кишківника ми поділимо. Вона ходитиме першої і третьої неділі місяця.
— Ні, — каже Марла. Їй потрібно все. Раки, паразити. Марла звужує очі. Вона і мріяти не могла, що можна почуватися настільки чудово. Вона відчуває, що справді живе. Шкіра в неї стала чистішою. Упродовж усього життя вона ніколи не бачила мертвяка. У житті не було сенсу, через те що ні з чим було порівняти. О, а зараз були вмирання і смерть, втрати й розпука. Рюмсання і здригання, страх і співчуття. Тепер, коли вона знає, куди ми всі йдемо, Марла відчуває кожну мить життя.
Ні, жодної групи вона не полишить.
— Ні, повертатися до того, як життя почувалося раніше? — каже Марла. — Я працювала в ритуальній конторі, аби почуватися ліпше бодай через те, що я дихаю. А раптом я не зможу знайти подібну роботу?
— Тоді повертайся до своєї ритуальної контори, — кажу я.
— Похорон у порівнянні з цим — ніщо, — каже Марла. — Похорон — це абстрактна церемонія. А тут маєш справжній досвід смерті.
Парочки навколо нас витирають сльози, шмаркаються, поплескують одне одного по спині й розходяться.
Ми не можемо приходити обидвоє, кажу їй.
— Тоді не приходь.