Тайлер назвався «Миловарня на Паперовій вулиці». Кажуть, кращого мила ще ніхто ніколи не робив.
— От коли б ти ненароком з’їв Марлину матір, — каже Тайлер, — то було б куди гірше.
Із ротом, набитим куркою «ґунбао», я кажу Тайлерові, щоб він нарешті стулив свою бісову пельку.
Цього суботнього вечора ми з Тайлером сидимо в салоні «Імпали» 1968 року випуску, яка припала на спущені шини в передньому ряді стоянки вживаних автівок. Ми з Тайлером базікаємо та п’ємо пиво з бляшанок на передньому сидінні «Імпали», більшому, ніж канапа в багатьох оселях. У цій частині проспекту старими машинами заставлено все довкола. Торгівці автомобілями між собою називають такі стоянки звалищами чортопхайок. Усі машини коштують тут близько двох сотень доларів. Тримають ці стоянки цигани, що, курячи довгі тонкі сигари, ліниво очікують протягом дня на покупців коло своїх офісів-халабудок із фанери.
Старшокласники часто купляють собі такі старі тарадайки: «Ґремліни» й «Пейсери», «Маверіки» й «Горнети», форди «Пінто», пікапи «Інтернешнл Гарвестер», низько посаджені «Камаро», «Дастери» та «Імпали». Машини, які їхні власники колись любили, а потім викинули на сміття. Як собаки в притулку. Як сукні дружок у благодійному магазині. Автомобілі ці з ум’ятинами, з пофарбованими в сіре, червоне чи чорне задніми крилами й порогами, з цілими грудками замазки, які ніхто ніколи не чистив піскоструминкою. Середина вся з пластику, що імітує і дерево, і шкіру, і хром. На ніч цигани навіть не замикають дверцята цих машин.
Фари машин, що проїжджають проспектом, висвітлюють ціну на здоровенному й опуклому, наче кіноекран, вітровому склі «Імпали». Показують Сполучені Штати Америки. Ціна — дев’яносто вісім доларів. Ізсередини виглядає немов вісімдесят дев’ять центів. Нуль, нуль, кома, вісім, дев’ять. Зателефонуй, Америка просить тебе.
Більшість машин тут коштують коло сотні доларів, і в усіх на віконці водія причеплено умову продажу: «ЗАБИРАТИ ЯК Є».
Ми вибрали «Імпалу», бо якщо в суботу нам доведеться ночувати в машині, то ширших сидінь, ніж у цієї, нам не знайти.
Ми їмо китайську їжу, тому що додому повернутися не можемо. Мусимо або спати тут, або лишатися до ранку в нічному клубі. До клубів ми не ходимо. Тайлер каже, що там така гучна музика, особливо баси, що порушує всі його біоритми. Коли ми останнього разу вибиралися з дому, Тайлер розповів, що від гучної музики в нього зробився закреп. До того ж у клубах занадто гамірно для розмови, тож після кількох чарок кожному здається, що він у центрі уваги, а насправді ж він цілковито відрізаний від спілкування з усіма іншими.
Ти — труп в англійському детективі.
Сьогодні ми ночуємо в машині, тому що додому прийшла Марла й погрожувала викликати поліцію, щоб мене заарештували за те, що я зварив її матір. Потім вона бігала по будинку, грюкаючи дверима, репетуючи, що я упир і людожер, і розкидаючи ногами стоси «Reader’s Digest» і «National Geographic». У такому стані я її там і покинув. У своїй шкаралупі.
Після її випадкової, але навмисної спроби самогубства за допомогою снодійного в готелі «Ріджент» я не уявляю Марли, яка викликає поліцію, але Тайлер висловив думку, що сьогодні вдома краще не ночувати. Про всяк випадок.
Що, як Марла спалить будинок?
Що, як Марла піде й знайде десь пістолет?
Що, як Марла досі в будинку?
Про всяк випадок.
Я намагаюся зосередитись:
Глянеш на місяць.
Зорі не знають гніву.
Тири-пири, гоп.
Автомобілі несуться повз нас проспектом, а я сиджу в «Імпалі» й тримаю пиво в руці. Переді мною холодне тверде бакелітове кермо, футів три, мабуть, у діаметрі, а потріскане сидіння зі штучної шкіри крізь джинси муляє мені зад.
І тут Тайлер каже:
— Ще раз. Розкажи мені докладно, що ж таки сталося.
Кілька тижнів я намагався не звертати уваги на те, що затіяв Тайлер. Одного разу я пішов з ним до відділення «Вестерн Юніон» і бачив, як він надіслав Марлиній матері телеграму.
ЖАХЛИВІ ЗМОРШКИ (кома) ДОПОМОЖИ (крапка).
Тайлер показав клеркові читацький квиток Марли, заповнив форму від імені Марли й накричав на клерка, мовляв, атож, інколи Марлами називають і хлопчиків, а клеркові краще пильнувати свої справи.
Коли ми виходили з «Вестерн Юніон», Тайлер сказав мені, що коли я його люблю, то повинен йому довіряти. Про цю справу мені зовсім не обов’язково знати, додав Тайлер і повів мене в «Ґарбонсо» на хумус.