Курча з мигдалем у теплому жирному соусі зараз смакує мені як щось відсмоктане зі стегон Марлиної матері.
Саме тоді, стоячи на кухні поруч із Марлою, я зрозумів, що зробив Тайлер.
ЖАХЛИВІ ЗМОРШКИ.
І я зрозумів, навіщо він надіслав Марлиній матері цукерки.
ДОПОМОЖИ.
Я кажу, Марло, облиш ти той холодильник.
Марла перепитує:
— Що зробити?
— Ми ж не їмо червоного м’яса, — пояснює мені Тайлер, сидячи в «Імпалі». — А якщо робити мило з курячого жиру, воно не загусне. Ця штука — справжній скарб, — каже Тайлер. — Ми цим колагеном заплатили за будинок.
Тобі слід було розповісти Марлі, кажу я. Тепер вона думає, що це зробив я.
— Омилення, — каже Тайлер, — це хімічна реакція, потрібна для того, щоб виготовити якісне мило. Курячий або будь-який інший жир із високим умістом солі до цього не придасться.
— Слухай-но, — каже Тайлер, — у нас є велике замовлення. Ось що ми зробимо: надішлемо Марлиній матері шоколаду й, напевне, ще кексів.
Та я гадаю, що більше це не спрацює.
Коротко кажучи, Марла таки зазирнула до морозильника. Хоча спершу, визнаю, ми трохи почубились. Я намагаюся її зупинити, вона впускає пакет на підлогу, той розривається, витікає на лінолеум, ми обоє посковзаємося на слизькій білій бридоті, й нас ледве не верне. Я тримаю Марлу, обхопивши її ззаду за поперек, притиснувши руки до боків. Її чорне волосся хльоскає мене по обличчю, а я повторюю знову й знову, що це не я. Це не я.
Це не я зробив.
— Моя мама! Ти всю її вилив на підлогу!
Нам треба було мило, кажу я, притискаючи обличчя до її потилиці, за вухом. Треба було випрати мені штани, заплатити за будинок, полагодити газ. То був не я.
То був Тайлер.
— Що ти таке верзеш? — верещить Марла й, випручавшись, лишає у мене в руках свою спідницю. Стискаючи в кулаці Марлину барвисту спідницю з індійської бавовни, я силкуюся підвестися зі слизької підлоги, а Марла в самих трусиках, у туфлях-танкетках і блузі народного крою розчахує дверцята морозильника й бачить: колагеновий ощадний фонд — порожній.
Там лише дві старі батарейки до ліхарика і більше нічого.
— Де вона?
Я вже відповзаю від Марли й холодильника, руки мої ковзають, черевики їдуть на лінолеумі, а дупа лишає на підлозі чистий слід. Я прикриваю очі Марлиною спідницею, щоб не бачити її обличчя, коли я розповім їй.
Правду.
Ми зробили мило. З неї. З Марлиної матері.
— Мило?
Мило. Спершу топиш жир. Потім додаєш луг. Отримуєш мило.
Коли Марла починає верещати, я кидаю спідницю їй в обличчя й біжу. Послизаюся. Біжу.
Марла бігає за мною по всьому першому поверху, її заносить на поворотах, вона відштовхується від віконних рам, щоб прискоритися. Ковзає.
Брудними, масними руками лишає бридкі відбитки поміж квіточками на шпалерах. Падає, послизається, налітає на стіни, облицьовані дерев’яними панелями, підіймається і знову біжить за мною.
— Ти зварив мою матір! — верещить Марла.
Тайлер зварив твою матір.
Марла верещить, не відпускає мене від себе, мало не черкаючи мені нігтями по спині.
Тайлер зварив твою матір.
— Ти зварив мою матір!
Вхідні двері досі відчинені.
І ось я вибігаю з дому, а Марла в дверях верещить позаду мене. По тротуару з бетону ноги мої вже не ковзають, тож я просто біжу далі. Я біжу, доки не знаходжу Тайлера — чи то пак Тайлер знаходить мене — і не розповідаю йому, що сталося.
Тримаючи по пиву в руці, ми з Тайлером простяглися в салоні автомобіля, я на передньому сидінні, Тайлер — на задньому. Марла, мабуть, іще досі жбурляє журналами об стіну й верещить, називаючи мене гандоном, лицемірним капіталістичним чудовиськом, гівноїдом і виблядком. Між мною й Марлою безмір ночі, де на кожному кроці чигають отруйні комахи, меланома, віруси, що пожирають плоть. Там, де я зараз, не так уже й погано.
— Коли людину вдарить блискавкою, — каже Тайлер, — голова такому нещасливцеві перетворюється на обвуглений бейсбольний м’ячик, а застібки стоплюються намертво.
Я запитую, чи сьогодні ми дійшли до краю.
Тайлер розлягається горілиць і питає:
— Якби Мерилін Монро була зараз жива, як гадаєш, що вона робила б?
Я кажу: на добраніч.
Оббивка салону клаптями звисає зі стелі. Тайлер каже:
— Шкрябала б нігтями віко своєї домовини.
12
Начальник стоїть занадто близько до мого столу, розтягнувши в посмішечку тонкі, стиснуті докупи губи й наставивши свою промежину навпроти мого ліктя. Я відриваюся від супровідного листа, який пишу, щоб відкликати товар з виробництва. Ці листи завжди починаються однаково: