— Ну ж бо, відведи душу! — сказав Тайлер. — Повір мені. Тобі полегшає. Ти почуватимешся просто пречудово.
Я попрохав у менеджера готелю «Прессман» дозволу скористатися телефоном у його кабінеті, підійшов і набрав номер відділу міських новин у місцевій газеті. Менеджер витріщився на мене, а я заговорив у слухавку.
Алло, доброго дня, сказав я, я скоїв жахливий злочин проти людяності, щоб висловити свій політичний протест. Я протестую проти експлуатації працівників сфери обслуговування.
Коли вже сідати до в’язниці, то не просто лакеєм-дурником, який дзюрив у суп. Це мусить мати героїчний розмах.
«Офіціант-Робін Гуд — захисник злидарів».
Ітиметься набагато більше, ніж про якийсь один готель і одного офіціанта.
Менеджер дуже обережно забирає в мене слухавку. Він каже, що не хоче, щоб я тут більше працював, принаймні в такому вигляді.
Стоячи перед столом менеджера, я кажу: що?
Вам не подобається оце?
Далі дивлячись на менеджера, я без вагань, розмахнувшись рукою, заціджую кулаком собі по носі так, що струпи, якими взялися давніші рани, тріскають і чвиркає кров.
Без жодної на те причини мені пригадується наша з Тайлером перша бійка. Я хочу, щоб ти щосили вдарив мене.
Удар вийшов не дуже сильний. Я знову б’ю себе. Кров цебенить із носа, виглядає непогано, але я ще й відкидаюся назад, налітаю на стіну, жахливо зойкаю і трощу картину, яка висить там.
Уламки скла, рама, картина з квітами падають додолу, усе заливає моя кров, а посеред цього всього я блазнюю далі. Я поводжуся як геть пришелепуватий. Кров скрапує на килим, я підповзаю до стола, хапаюся за його край, лишаючи потворні криваві відбитки рук, і кажу, будь ласка, допоможіть мені, але починаю хихотіти.
Допоможіть мені, будь ласка.
Будь ласка, не бийте мене знову.
Я спадаю назад на підлогу й розмазую свою кров по килиму. Найперше, що я промовлю, це «будь ласка». Тож я міцно стуляю губи. Потвора лізе по красивих квітах і візерунках перського килима. Кров крапає з мого носа, гарячим струмком ллється назад мені в рот і горлянку. Потвора повзе килимом, розпашіла, лізе, збираючи пил і всілякі нитки, що пристають до крові на її пазурах. І вона підповзає достатньо близько, щоб ухопити менеджера готелю «Прессман» за холошу брюк у вузьку смужку й таки промовити:
— Будь ласка.
І ще раз.
«Будь ласка» вихоплюється з рота кривавими бульбашками.
І ще раз.
Будь ласка.
Бульбашки лускають, розбризкуючи довкола кров.
Ось так у Тайлера з’явилася можливість бувати в бійцівському клубі щовечора. Відтак було започатковано сім бійцівських клубів, а потім п’ятнадцять, а потім двадцять три, а Тайлерові все було замало. Гроші тепер приходили постійно.
Будь ласка, благаю я менеджера готелю «Прессман», дайте мені грошей. І знову хихочу.
Будь ласка.
І, будь ласочка, не бийте мене більше.
У вас усього так багато, у мене ж немає нічого. Я починаю дертися холошею догори, вимазуючи кров’ю посмуговані брюки менеджера, який із силою заточується назад, упирається руками в підвіконня й навіть, розсуваючи тонкі губи, шкірить зуби.
Кривавими пазурами потвора чіпляється за ремінь менеджерових брюк, підтягується, щоб ухопитися за білу накрохмалену сорочку, і я закривавленими руками стискаю гладенькі зап’ястки менеджера.
Будь ласка. Моя усмішка така широка, що губи мало не тріскають.
Менеджер пручається й вищить, прагнучи висмикнути свої руки й опинитися подалі від мене, моєї крові й мого розтрощеного носа. Ми боремося, до крові, що на нас обох, липне всякий бруд, і саме в цей найцікавіший момент до кабінету вирішують зазирнути охоронці.
16
Сьогодні в газетах повідомили, що хтось вдерся до офісів між десятим і п’ятнадцятим поверхами хмарочоса Гейн-Тауер, через офісні вікна виліз назовні й намалював на південному боці будівлі вишкірену фізіономію завбільшки з п’ять поверхів, а потім улаштував пожежу в офісах посередині кожного велетенського ока так, що ті спалахнули гігантським невблаганним живим вогнем над світанковим містом.