— Куль не купляйте, — сказав Тайлер Комітету насильства. — І, щоб ви не хвилювалися, повідомляю: так, убивати доведеться.
Підпал. Насильство. Бешкет і Дезінформація.
Жодних запитань. Жодних запитань. Жодних відмовок і жодної брехні.
П’яте правило проекту «Руїна» — довіряти Тайлеру.
17
Начальник приносить мені ще якийсь папірець і кладе його на стіл коло мого ліктя. Я вже навіть не ношу краватки. Мій начальник надів блакитну краватку, отже, сьогодні має бути четвер. Двері до начальникового кабінету тепер завжди зачинені. Ми перекидаємося з ним не більш як одним-двома словами відтоді, як він знайшов у копіювальному апараті правила бійцівського клубу, а я нібито натякнув, що можу продірявити йому черево з напівавтомата. Хоч я лише вкотре блазнював.
Або ж я міг зателефонувати, скажімо, до відділу контролю якості Міністерства транспорту. Перед тим як піти у виробництво, кріплення переднього сидіння жодного разу не випробовувалися на міцність під час зіткнення.
Мерці в землі є всюди, треба тільки знати, де копати.
Доброго ранку, кажу я.
Він відповідає:
— Доброго.
Коло мого ліктя ще один секретний і важливий документ, призначений тільки для моїх очей. Тайлер схотів, щоб я роздрукував його й розмножив. Тиждень тому Тайлер міряв кроками підвал будинку, який він винаймає на Паперовій вулиці. Вийшло шістдесят п’ять Тайлерових ступень у довжину й сорок у ширину. Розмірковуючи вголос, Тайлер запитав мене:
— Скільки буде шість помножити на сім?
Сорок два.
— А сорок два на три?
Сто двадцять шість.
Тайлер дав мені писаний рукою перелік речей і сказав роздрукувати його й зробити сімдесят дві копії.
Навіщо так багато?
— Тому що, — сказав Тайлер, — саме стільки людей може спати в цьому підвалі, якщо ми розмістимо їх на триповерхових армійських ліжках.
Я спитав, а що робити з їхніми речами.
Тайлер сказав:
— Вони не матимуть нічого, крім того, що є в цьому переліку. Це все має вміститися під матрацом.
На аркуші, що його начальник знайшов у копіювальному апараті, лічильник якого досі виставлено на сімдесят дві копії, написано:
«Наявність зазначених речей не гарантує допуску до тренувань, але жодну особу не буде прийнято без перелічених речей і рівно п’ятисот доларів готівкою для витрат на власний похорон».
Спалити в крематорії труп якогось бідака коштує щонайменше триста доларів, розповів мені Тайлер, а ціни ростуть. Не маєш таких грошей — твоє тіло після смерті піде на досліди студентам-патологоанатомам.
Гроші треба носити в черевику, щоб, якщо курсанта вб’ють, смерть його не стала тягарем для проекту «Руїна».
Окрім того, кандидат має прибути з такими речами.
Дві чорні сорочки.
Дві пари чорних штанів.
Одна пара чорних черевиків на товстій підошві.
Дві пари чорних шкарпеток і дві пари простого спіднього.
Одна чорна тепла куртка.
Це враховуючи одяг, який на курсантові.
Один білий рушник.
Один армійський легкий похідний матрац.
Одна біла пластикова миска.
Я беру зі столу оригінал списку й кажу своєму начальникові, що досі стоїть коло мене, «дякую». Начальник повертається до свого кабінету, а я беруся до роботи — розкладати в комп’ютері пасьянс.
Після роботи я віддаю копії Тайлерові. Дні минають один за одним. Я йду на роботу.
Повертаюся додому.
Йду на роботу.
Повертаюся додому, а на ґанку стоїть хлопчина. Він стоїть коло дверей і тримає коричневий паперовий пакет із чорною сорочкою і чорними штанами на заміну, інші три речі: білий рушник, армійський матрац і пластикову миску — повішено на поруччя. Ми з Тайлером спостерігаємо за хлопцем із вікна горішнього поверху, і Тайлер каже мені спровадити його геть.
— Він занадто молодий, — каже Тайлер.
Хлопчина, що стоїть на ґанку, — це той Ангеликий, якого я намагався знищити того вечора, коли Тайлер вигадав проект «Руїна». Навіть із підбитими очима, коротко, по-армійському підстриженим світлявим волоссям, його насуплене личко без зморщок і шрамів лишається вродливим. Був би він у платтячку, з усмішкою на вустах — від дівчинки не відрізниш. Ангеликий у чорних черевиках, чорній сорочці й чорних штанах лише стоїть собі, виструнчившись, обличчям до дверей і дивиться на пощерблену деревину перед собою.
— Позбудься його, — мовить до мене Тайлер. — Він занадто молодий.