Я питаю, скільки років треба мати, щоб не бути занадто молодим.
— Не важить, — каже Тайлер. — Якщо кандидат молодий, ми кажемо йому, що він занадто молодий. Якщо він гладкий, він занадто гладкий. Якщо старий — занадто старий. Худий — занадто худий. Білий — занадто білий. Чорний — занадто чорний.
Саме так уже силу-силенну років у буддистських монастирях випробовують кандидатів, каже Тайлер. Кандидатові кажуть забиратися геть, та якщо його бажання настільки сильне, що він протягом трьох днів чекатиме коло входу, просто неба, без їжі чи доброго слова, тоді й тільки тоді може він увійти й розпочати навчання.
Отож я кажу Ангеликому, що він занадто молодий, але коли настає час обідати, він іще й досі тут. Після обіду я йду і лупцюю Ангеликого мітлою, а пакунок із його речами викидаю на вулицю. Тайлер спостерігає згори, як я держаком мітли вгріваю хлопчину по вуху, а коли той так і лишається стояти на місці, пожбурюю ногою його речі в канаву й гримаю на нього.
Іди геть, кричу я. Ти що, глухий? Ти занадто молодий. Тобі нічого не вдасться, кричу я. Приходь за кілька років, і тоді подивимось. А зараз забирайся геть. Просто забирайся геть із мого ґанку.
Наступного дня хлопець і досі тут. До нього виходить Тайлер:
— Мені шкода.
Тайлер каже, йому шкода, що він розповів хлопцеві про тренування, але той справді занадто молодий і чи не був би він такий ласкавий просто піти геть.
Добрий поліцейський, злий поліцейський.
Я знову гримаю на бідолаху. Пізніше, за шість годин, виходить Тайлер і каже, що йому шкода, але ні. Хлопець мусить піти. Тайлер каже, він викличе поліцію, якщо хлопець не забереться геть.
Хлопець лишається.
Його одяг далі лежить у канаві. Подертим паперовим пакетом бавиться вітер.
А хлопець лишається.
Третього дня коло дверей стоїть іще один кандидат. Ангеликий досі тут. Тайлер виходить до нього і просто говорить:
— Заходь. Забери речі з канави й заходь.
Новому хлопцеві Тайлер каже, що йому шкода, але сталася помилка. Цей новий хлопчина занадто старий, щоб тренуватися тут, і чи не був би він такий ласкавий піти геть.
Щодня я йду на роботу. Щодня повертаюся додому, і щодня коло дверей чекають один-два кандидати. Вони не відповідають на мій погляд. Я зачиняю двері й лишаю їх стояти на ґанку. Так триває якийсь час. Інколи кандидати йдуть геть, але переважно вони витримують до третього дня, аж доки не заповнюється більшість із сімдесяти двох спальних місць на триповерхових ліжках, які ми з Тайлером придбали й поставили в підвалі.
Одного дня Тайлер дає мені п’ятсот доларів готівкою і каже тримати їх завжди у своєму черевикові. Гроші на мій похорон. Це ще одна давня штука, яку Тайлер узяв від буддистських монахів.
Тепер, коли я приходжу з роботи, у домі повно незнайомців, набраних Тайлером. Усі щось роблять. Цілий перший поверх перетворено на кухню й миловарню. До вбиральні завжди черга. Люди групами зникають на кілька днів, а потім повертаються з червоними гумованими мішками, повними рідкого водянистого жиру.
Одного вечора, коли я усамітнився у своїй кімнаті, Тайлер піднімається нагору до мене й каже:
— Надто не турбуй їх. Вони всі знають, що робити. Це частина проекту «Руїна». Ніхто не усвідомлює цілого плану, але кожного навчено ідеально виконувати одне просте завдання.
Довіряти Тайлеру — правило проекту «Руїна».
А потім Тайлер кудись подівся.
Цілісінькими днями команди учасників проекту «Руїна» топлять смалець. Я не сплю. Цілу ніч я чую, як інші команди змішують луг зі смальцем, нарізають бруски мила, випікають їх на деках для тістечок, потім загортають в обгортковий папір і наклеюють етикетку «Миловарня на Паперовій вулиці». Схоже, всі, окрім мене, знають, що робити. А Тайлера нема й нема.
Я притискаюся до стін, немов миша в мишоловці, спійманий у цьому годинниковому механізмі мовчазних людей, що із завзяттям вимуштруваних мавпочок, розділившись на команди, куховарять, працюють, сплять. Смикни за важіль. Натисни кнопку. Цілий день команда мавпочок-космонавтів готує їжу, і цілий день інші команди їдять її з пластикових мисок, які вони принесли з собою.
Одного дня я йду на роботу, а на ґанку стоїть Великий Боб у чорній сорочці, чорних штанах і чорних черевиках. Я питаю його, чи він не бачив останнім часом Тайлера. Це Тайлер його прислав сюди?
— Перше правило проекту «Руїна», — випнувшись як струна, п’яти тримаючи разом, каже Великий Боб, — не розпитувати про проект «Руїна».
То який же почесний дріб’язок, роботу для безголових призначив йому Тайлер, питаю я. Серед курсантів є такі, робота яких полягає в тому, що вони цілісінький день варять рис, або миють миски, або чистять відходок. Цілісінький день. Тайлер пообіцяв Великому Бобу просвітлення, якщо той буде шістнадцять годин на день загортати мило в обгортки?