Жмутки волосся стирчать з-під грудок землі. Волосся і гній. Кісткове борошно й свіже м’ясо — харч для рослин, що ростуть швидше, ніж мавпочки-космонавти встигають їх обтинати.
Марла питає:
— Що ти збираєшся робити?
А що кажуть?
У землі блискає золота цятка, і я опускаюся навколішки, щоб роздивитися. Я не знаю, що станеться далі, кажу я Марлі.
Схоже, нас обох кинули.
Краєм ока я спостерігаю, як мавпочки-космонавти в чорному ходять довкола, кожне згорбившись над своєю свічкою. Цятка золота в землі — це кутній зуб із золотою пломбою. Біля нього стирчать іще два зуби з пломбами зі срібної амальгами. Це чиясь щелепа.
Ні, кажу я, не можу сказати, що станеться далі. І я запихаю всі три зуби якомога глибше в землю, гній, волосся, кістки й м’ясо, щоб Марла їх не побачила.
18
Цієї п’ятниці ввечері я засинаю за своїм столом на роботі.
Я засинаю, схрестивши на столі руки й поклавши на них голову, а коли прокидаюся, дзвонить телефон, а всі решта вже пішли. Телефон дзвонив у моєму сні, і мені незрозуміло, чи то реальність прослизнула в мій сон, чи то мій сон вихлюпнувся в реальність.
Я кажу в слухавку:
— Відповідальність за дотримання зобов’язань.
Так називається мій відділ. Відділ відповідальності за дотримання зобов’язань.
Сонце сідає, насуваються тяжкі грозові хмари завбільшки з Вайомінг чи Японію. Не те щоб у мене на роботі було вікно. Просто всі зовнішні стіни — це панорамні вікна, від підлоги до стелі. Там, де я працюю, всі вікна панорамні. Усюди вертикальні жалюзі. Усюди постелено сіре, з короткої ворси килимове покриття, поцятковане малесенькими надгробками, де комп’ютери вмикаються в мережу. Усе довкола — лабіринт комірок, огороджених оббитими тканиною фанерними панелями.
Десь гуде пилотяг.
Начальник пішов у відпустку. Він надіслав мені електронного листа, а потім зник. Мені треба підготуватися до офіційної перевірки, що відбудеться за два тижні. Зарезервувати конференц-залу. Підчистити хвости. Оновити своє резюме. Усякі такі речі. Проти мене розпочали службове розслідування.
Я — Сама Незворушність Джо.
Я жахливо поводився.
Я беру слухавку, а там Тайлер. Він каже:
— Виходь, на паркінгу тебе чекають.
Я питаю, хто мене чекає.
— Усі тебе чекають, — каже Тайлер.
Мої руки пахнуть бензином.
Тайлер мовить далі:
— Час рушати. Надворі стоїть машина. «Каділлак».
Я досі сплю.
У цю мить я не певен, чи Тайлер сниться мені.
Чи я снюся Тайлерові?
Я нюхаю руки, вони пахнуть бензином. Окрім мене, тут нікого більше нема. Я підводжуся й іду на паркінг.
Хлопчина з бійцівського клубу, що має справу з автомобілями, припаркував біля бордюру чийсь чорний «Корніш», і мені лишається тільки дивитися на цей чорно-золотий велетенський портсигар, готовий відвезти мене кудись. Цей автомеханік, що виходить із машини, каже мені не турбуватись, адже він поміняв номери, прикрутив зняті з машини, що стояла на довготерміновій стоянці в аеропорту.
Цей наш механік із бійцівського клубу каже, що може завести що завгодно. З-під кермової колонки стирчать два дротики. Торкнися дротиками один до одного, електричне коло стартера замкнеться, і катайся собі донесхочу.
Або так, або ще можна дізнатися код ключа, зламавши базу даних автомагазину.
Позаду сидять три мавпочки-космонавти в чорних сорочках і чорних штанях. Нічого не бачу. Нічого не чую. Нічого не кажу.
То де ж Тайлер, питаю я.
Автомеханік із бійцівського клубу, немов шофер для важливої персони, відчиняє дверцята «каділлака» для мене. Механік високий на зріст і кощавий, із плечима, подібними до поперечки телеграфного стовпа.
То ми їдемо до Тайлера, питаю я.
На передньому сидінні на мене чекає торт до дня народження зі свічками, які лишається тільки запалити. Я сідаю в машину. Ми рушаємо.
Навіть за тиждень після бійцівського клубу ти без жодних проблем дотримуєшся максимально дозволеної швидкості. Може бути, через внутрішній крововилив ти вже два дні сереш чорним, але однаково ти незворушний. Інші машини обганяють тебе, не дотримуються дистанції. Водії показують тобі середній палець. Цілковито незнайомі люди ненавидять тебе. І тут немає нічого особистого. Після бійцівського клубу ти настільки розслаблений, що це просто не може тебе турбувати. Ти навіть не вмикаєш радіо. Може бути, кожен віддих — це мука для тебе через мікротріщину в ребрі. Машини позаду блимають тобі своїми фарами. Сонце сідає, помаранчево-золоте.