— Десять секунд до зіткнення.
— Дев’ять.
— Вісім.
— Сім.
— Шість.
Робота, кажу я. Я хотів би покінчити з роботою.
Вереск сирени проноситься повз нас: машина ухиляється, але механік не повертає, і ми не стикаємося.
Попереду ще більше вогнів несеться на нас, а механік обертається до трьох мавпочок на задньому сидінні.
— Агов, мавпочки-космонавти! — каже він. — Ви бачили правила цієї гри. Ану зізнавайтеся, інакше ми всі помремо.
Праворуч нас минає машина з наліпкою на бампері «П’яним я кермую краще». Газети пишуть, що одного ранку тисячі подібних наліпок зненацька з’явилися на автомобілях. На інших наліпках написано речі на кшталт «Зроби мені відбивну».
«П’яні водії проти матерів».
«Всіх тварин — на переробку».
Коли я прочитав про це в газеті, то зрозумів, що тут не обійшлося без Комітету дезінформації. Або Комітету бешкету.
Наш автомеханік із бійцівського клубу при тверезому розумі сидить коло мене й підтверджує, що ці наліпки на бамперах про п’яних водіїв — частина проекту «Руїна».
Три мавпочки-космонавти принишкли на задньому сидінні.
Комітет бешкету друкує картки, які вкладаються в кишені на спинках сидінь літаків. На картках зображено, як пасажири б’ються один з одним за кисневі маски, тим часом як їхній лайнер, охоплений полум’ям, мчить на скелі зі швидкістю тисяча миль за годину.
Комітети бешкету й дезінформації змагаються, хто швидше розробить комп’ютерний вірус, від якого банкоматам стане так недобре, що вони потоками вивергатимуть десяти- й двадцятидоларові купюри.
Нагрівшись, прикурювач вивільняється з приладової панелі, і механік каже мені запалити свічки на торті.
Я запалюю, і над тортом мерехтить невеличкий вогняний ореол.
— Що ви хотіли б зробити, перш ніж померти? — питає механік і спрямовує автомобіль назустріч вантажівці. Водій вантажівки тисне клаксон, що реве довгими гудками безперестанку, а світло фар вантажівки, наче сонце на сході, розгоряється все яскравіше і яскравіше, аж стає видно, як на механікових вустах сяє усмішка.
— Загадуйте останнє бажання, та швидше, — каже він у дзеркало заднього огляду до трьох мавпочок-космонавтів, які сидять на задньому сидінні. — Нам лишилося п’ять секунд до небуття.
— Одна, — каже він.
— Дві.
Вантажівка реве й горою нависає над нами, світло її фар сліпить очі.
— Три.
— Проїхатися верхи на коні, — доноситься з заднього сидіння.
— Побудувати будинок, — лунає інший голос.
— Зробити собі тату.
Механік каже:
— Увіруйте в мене — і знайдете вічну смерть.
Запізно. Вантажівка вивертає, вивертає й механік, але зад нашого «Корніша» заносить, і він чіпляє край переднього бампера вантажівки.
Я не відразу розумію, що сталося. Я бачу тільки, як вогні, вогні фар вантажівки, блимнувши, зникають у темряві. Мене кидає спершу на дверцята, а потім на торт і на механіка за кермом.
Механік, вчепившись у кермо, налягає на нього, намагаючись вирівняти автомобіль, а свічки на торті гаснуть. Якоїсь прекрасної миті в теплому, оббитому чорною шкірою салоні машини стає зовсім темно, і весь наш лемент сягає однієї й тієї самої низької ноти, того самого глухого реву клаксона вантажівки. Ми нічого не контролюємо, у нас нема вибору, нам нема куди подітися, нема порятунку, ми — мертві.
Просто зараз у мене тільки одне бажання: померти. Порівняно з Тайлером, я ніщо в цьому світі.
Я безпорадний.
Я дурний. Усе моє життя — лише жадоба володіти речами, потреба володіти речами.
Моє крихітне життя. Моя жалюгідна робота. Мої шведські меблі. Ніколи ще, ніколи й нікому я цього не розповідав, але перед тим як зустріти Тайлера, я хотів купити собі пса й назвати його Антураж.
Ось які кепські речі можуть трапитися в твоєму житті.
Вбийте мене.
Я хапаюся за кермо, щоб повернути нас назад на дорожню смугу.
Негайно.
Приготуватися до евакуації душі.
Негайно.
Механік бореться зі мною, щоб вивернути машину на узбіччя, я ж борюся за свою срану смерть.
Негайно. Приголомшливе диво смерті, коли однієї миті ти ходиш і говориш, а наступної ти вже предмет.
Я — ніщо. Ба гірше, ніж ніщо.
Холодний.
Невидимий.
Я відчуваю запах шкіри. Паски безпеки переплутались і не дають мені поворухнутися, наче гамівна сорочка. Я намагаюся підвестись і вдаряюся головою об кермо. Болить дужче, ніж мало би. Моя голова лежить на механікових колінах, я позираю вгору. Високо наді мною вимальовується обличчя механіка, який усміхається й кермує, а за його вікном я бачу зорі.