Ми добудемо стільки грошей, що коли завантажимо їх у «Корніш», осі автомобіля прогнуться аж до межі.
— Жир, — каже механік, — жир, відсмоктаний за допомогою ліпосакції з найбагатших стегон Америки. Найбагатших і найгладших стегон світу.
Наше завдання: наповнити великі червоні мішки відсмоктаним жиром, який ми відвеземо на Паперову вулицю, перетопимо, змішаємо з лугом і розмарином і надішлемо тим самим людям, які платили гроші, щоб їм його відсмоктали. Двадцять баксів за брусок мила — окрім них, ніхто більше собі такого дозволити не може.
— Найбагатший, найситніший жир у світі, не жир — дари землі, — каже він. — Тому сьогодні ми бавимося в Робін Гуда.
Маленькі вогники розтопленого воску сичать на килимку.
— Ну і заразóм, — каже він, — треба буде пошукати там того вірусу гепатиту.
20
Сльози крапають тепер по-справжньому, одна величенька крапля скотилася дулом пістолета, по скобі обігнула гачок і розтеклася по моєму вказівному пальцю. Реймонд Гессель заплющив очі, тож я міцно притиснув дуло пістолета до його скроні, щоб він весь час відчував його там і знав, що я поруч, що йдеться про його життя і що він може померти будь-якої миті.
Пістолет був ні хуя не дешевий, тож я замислився, чи не зіпсується він від солі.
Я аж здивувався: так легко все пройшло. Я зробив усе, що мені сказав механік. Ось навіщо нам треба було придбати пістолет. Це було моє домашнє завдання.
Кожен із нас мав принести Тайлерові дванадцять водійських прав. Це підтвердило б, що кожен із нас приніс у жертву дванадцятьох людей.
Сьогодні ввечері я зупинив машину за рогом вулиці й чекав, доки Реймонд Гессель закінчить свою зміну в цілонічному магазині «Корнер Март». Коли близько півночі він вийшов на зупинку чекати на опівнічний автобус, я нарешті підійшов до нього й сказав: здоров.
А Реймонд Гессель… Реймонд не відповів нічого. Мабуть, він подумав, що мені йдеться про його гроші, його мінімальну зарплату в гаманці, чотирнадцять доларів. Ех, Реймонде Гесселю, двадцять три роки віку, нічого ти не зрозумів, коли заплакав, а сльози твої покотилися дулом мого пістолета, притуленого тобі до скроні. Ні, мені не йдеться про твої гроші. Не все в цьому світі сходить на гроші.
Ти навіть не привітався у відповідь.
Ти — це не твій жалюгідний гаманець.
Гарна нічка, сказав я, прохолодна, зате безхмарна.
Ти навіть не привітався у відповідь.
Не намагайся тікати, сказав я, а то я змушений буду вистрілити тобі в спину. Я тримаю пістолет у руці, на яку надів латексну рукавичку, тож якщо пістолет колись-таки стане головним речовим доказом, на ньому не буде нічого, крім засохлих сліз Реймонда Гесселя, білого, двадцяти трьох років, без особливих прикмет.
Ось тоді я привернув твою увагу. Твої очі стали такими великими, що навіть при світлі вуличних ліхтарів я побачив, що вони в тебе зелені, як антифриз.
Ти потроху-потроху точився назад, сіпаючись щоразу, коли пістолет торкався твого обличчя, наче дуло його було занадто гарячим чи занадто холодним, аж доки я не сказав: не відходь назад. Тільки тоді ти не відсахнувся від пістолета, та й то закидав голову вгору і вбік від дула.
Як я й просив, ти дав мені свій гаманець.
У твоїх водійських правах написано, що твоє ім’я Реймонд К. Гессель. Ти мешкаєш у південно-східному Беннінгу, будинок 1320, квартира А. Мабуть, підвальний поверх. Зазвичай літерами замість цифр позначають квартири на підвальному поверсі.
Я з тобою розмовляю, Реймонде К. К. К. К. К. К. Гесселю!
Закидаючи голову вгору і вбік від пістолета, ти сказав: ага. Ти сказав, що так, мешкаєш на підвальному поверсі.
У твоєму гаманці було також кілька світлин. Була світлина твоєї матері.
Тут тобі було нелегко, адже довелося розплющити очі й побачити світлини усміхнених мами й тата і водночас — пістолет. Але ти зробив це, а потім заплющив очі й став плакати.
Ти стояв перед прекрасним і приголомшливим дивом смерті. Однієї миті ти ще особа, а наступної — вже предмет, і твоїм мамі й таткові доведеться звертатися до старенького сімейного лікаря — бозна, як його там звуть, — за відбитком твоїх зубів, адже від обличчя тобі не багато що лишиться. А мама з татком завжди мали такі надії на тебе, та ба, життя несправедливе і тепер усе закінчиться цим.
Чотирнадцять доларів.
Це, сказав я, це твоя мама?