Він довго ходив по кімнаті, то присідав, то знову починав міряти кроками кімнату з кутка в куток, Ірина Михайлівна сиділа на пуфику спиною до піаніно й не казала нічого. Та й що казати — про це вже балакано й перебалакано. Тільки страх завжди новий і біль свіжий. Стара рана теж пече свіжим болем.
Аби не бачити її зляканих і страдницьких очей, він пішов на вулицю. Сказав їй, що пошукає сина біля будинку. «Може, забалакався з хлопцями або підстоює з якою». Він обійшов довкола всього великого будинку, знервовано тицяв по двору, ходив уподовж пустельної (ой, як же страшно, коли когось чекаєш, а вона пустельна) вулиці, не спускаючи ока з під'їзду, й страх перекочувався йому по душі. Страх, а разом з ним і гнів. Він таки був майже певний, що син десь загулявся. Про це свідчило майже все, що знав про сина, і трохи те, як сьогодні вранці Андрій допитувався в нього, коли він прийде додому. Звичайно, це не гасило страху, вони борсалися в його душі поруч.
Дмитро Іванович ходив під погаслими ліхтарями й думав про себе, про сина й навіть про те, як то незручно йому ходити отут, чого доброго, ще побачить хтсь із знайомих, і на той час майже зовсім забув, що сталося в «Либеді». Думка про сина була ближчою, дужчою, витісняла інші думки.
Зараз мусив зізнатись, що таки не знайшов повної духовної спільності з сином. І в тому, либонь, певною мірою винен сам. Ну, перевіряв задачки, ну, іноді приносив книжки. А хоча б коли поговорив про оте велике, про світ, що думав сам? Так, не хотів ускладнювати Андрієві життя. І тим поволі спонукав сприймати тільки один його бік — матеріальний. Він готував сина до вступу в інститут. Готував, як проклятий, хоч і знав, що там, куди той по — ступатиме, буде скидка на батька. А таки готував шалено. Мав у тому якусь мету? Він хотів синові добра, хотів й просто позбутися клопоту самому, та й просто хіба міг припустити, аби хто — небудь подумав, що в нього дурний син. Навіть Андрій це розумів і якось, оскаженівши од зубріння, сказав: «Ти готуєш мене не для мене, а для себе».
Дмитро Іванович уже давно почував поруч сина, що він батько не такий до кінця, як треба. Він поводився з дітьми, як з товаришами. Піддратовував, кепкував, іноді сердився, кричав, а то й ляскав долонею. Він не міг завоювати у них авторитету. Діти цінували його за розум і не почували до нього особливої шаноби. Іноді він розмовляв з Андрієм по — дорослому. Тоді бачив, що син уважно його слухає, що він пробуджує у ньому цікавість. Але вже було у синові щось, як він думав, не його, щось незрозуміле й чуже. От, скажімо, вони увечері дивилися телевізор. Герої нинішніх фільмів цілуються через кожні три — чотири кадри, з'ясовують свої стосунки в постелях, він, батько, не міг на це дивитися поруч сина (через це взагалі майже перестав дивитися телевізор), а Андрій і вухом не вів. Ще й хихотів, ще й прицмокував язиком. Ні, Андрій був не те щоб надто цинічний чи хоча б грубий. Навпаки, він ріс занадто діткливим на слово, нервовим, навіть трохи істеричним. І це якось дивно вживалося в ньому з холодністю, байдужістю до всього; ніякими зусиллями він не міг розпалити в ньому вогню поезії, жаги пошуку, захоплення чимось. Бодай шахами чи філателією. Андрій починав багато й так само легко все полишав.
Найгірше ж, що Дмитро Іванович не мав на все те жодного пояснення й не міг відшукати причин. Ну, справді, син, як і всі інші діти сьогодні, не знав ні голоду, ні холоду, не мав твердих обов'язків, ніколи не був перевантажений роботою. Проте Дмитро Іванович не вельми йому й потурав: не давав зайвих грошей, примушував — уперто, часто безуспішно — допомагати по господарству, трохи стежив за тим, що син читає. Так би мовити— повсюдний середній рівень. Але на тому ж середньому рівні в декого росли виховані, розумні, цілеспрямовані діти. За яких не треба боятися, що вчинять якусь дурницю, які мають мету і йдуть до неї. Хоча б син того ж Корецького. Надзвичайно здібний кібернетик, кандидат — упевнений, спокійний, розважливий. А може, Павло Андрійович, котрий у глибині душі все‑таки вважає, що його життя вдалося не до кінця, вклав себе в синове виховання значно більшою мірою, ніж він?
І тут супроти цієї стає інша думка: а в усіх тих, що заклопотані од ранку до вечора, котрі ледве чи й знають, як вчаться їхні діти? Скільки серед них розумних, спрямованих на ціль? Хіба вони стараються тільки через те, що мають не стільки, як, скажімо, Андрій, і хочуть його мати? Хіба це не усвідомлене прагнення?
Останнім часом Дмитро Іванович не раз намагався серйозно поговорити з Андрієм. Але з того нічого не виходило. Щодалі син чужів більше й відходив од нього. А був же він надзвичайно схожий на батька. Разюче схожий. Та ж статура, та ж велика голова, ті ж карі очі, рудуваті брови, навіть чуб ледь — ледь кучерявився, точнісінько, як у нього. Якщо Андрій кудись приходив, де знали Дмитра Івановича, там одразу казали, чий це син. Так, саме цією схожістю Андрій щемно й хвилююче діткався його серця. На жаль, тільки цим. Діткався на хвилю, а відчуження жило весь час, мало того— воно міцніло. Він боровся за сина щосили і бачив, що досягає мало. Останнім часом він навіть остерігався говорити з Андрієм грізно й по — батьківському суворо, домагатися свого. Боявся, що в ту мить візьме й розіб'ється останнє, що намагається уберегти. От продовжить боротьбу з Андрієвими космами… І той втече з дому. Або станеться ще щось подібне. Може, нехай іде, як іде? Ну, чого доскочиш, підкоротивши патли? І не в них головне. Тоді в чому? Адже він ніколи не зможе жити, щоб отак — о: він сам по собі, син сам по собі.