Дмитро Іванович відчував, як йому мовби все отерпло всередині. Він почував страх, його пойняло неясне бажання кудись сховатися. А натомість ходив по кімнатах, розмовляв, перевіряв. Таки вдавав, що нічого не сталося. Хоч бачив, розумів — сталося. І розумів — це бачать усі. Для цього не треба електронного мікроскопа. Та й його не побачиш ні в який найпотужніший мікроскоп. А проте воно ось тут, у ньому, в інших — у цих кімнатах. У надміру заклопотаних обличчях старших і молодших наукових співробітників, підкреслено доброзичливих посмішках, сполоханих птицях у очах і в якомусь млявому, попри заклопотаність, ритмі роботи, яка розсипається, як розсипається іграшковий, склеєний поганим клеєм віз. Він навмисне довше, ніж в інші дні, затримався у лабораторії, був уважніший, доскіпливіший, хоч і помічав, що ніхто не сприймає того всерйоз. Вони всі мовби грали в якусь гру. Складалося враження, що хтось десь щось заховав, і кожному наріз — но сказав про схованку, і кожен бачив, як він казав про те іншому, але всі вдають, буцім нічого не знають. Дмитро Іванович дотягнув до обіду. Опівдні до нього в кабінет зайшла Хорол.
З того дня, як вони їздили в ліс, минуло два тижні. Вони жодного разу не згадали про поїздку, навіть очима не виказали, що пам'ятають про неї, проте в їхніх стосунках багато чого змінилося. Спочатку Дмитро Іванович і уявити не міг, як вони зустрінуться на роботі. Йому здавалося, що Світлана знітиться, збентежиться, він навіть боявся, аби цього не сталося на людях. Сталося ж зовсім навпаки. Світлана мовби вивільнилася од чогось, мовби знайшла інше, справжнє опертя. Вона трималася значно незалежніше, ніж раніше, вільніше висловлювала свої думки, впевненіше поводилася, як його заступник. Може, все це було глибоко награне, а може, вона й справді вирішила ігнорувати шефові переживання, та й його самого, знаючи, що лихого він їй не зробить.
Вона щільно причинила за собою двері, подивилася на нього суворо, як людина, яка одважилася на найрішучіші дії, сказала без будь — якого вступу:
— Треба боротися.
— Треба, — сказав він, бо думав про інше. І враз похопився, підвів голову: — За що?
— Зрозуміло, за що. Треба написати.
Дмитру Івановичу враз стало так важко, неначе по душі проїхав дорожній коток. Важко, ще й тому, що Світлана Кузьмівна сприйняла тільки зовнішній бік справи, її не засмутила, не завдала прикрощів невдача в самій суті шукання, розв'язанні проблеми.
— Куди написати? — запитав він.
— Директору. В президію… Він, знаєте… Я сама читала: в одній анкеті пише, що батько загинув, у другій— помер. У нього і в аспірантурі була історія…
Дмитро Іванович скривився, терпко потер долонею чоло:
— Який це має стосунок…
— Як який? — ступила уперед Світлана Кузьмівна. — Чи ви, Дмитре Івановичу, й справді такі наївні, чи прикидаєтесь? Йому самому потрібна лабораторія.
— Ну, що ви… це ж гидко, — сказав Дмитро Іванович і підвівся. Він обминав поглядом Хорол, він ніколи не сподівався, що ця нехитра, навіть добра жінка десь у глибині душі така запекла й нещадна. Він знову помилився. Не те щоб помилився…
Хоч Дмитро Іванович ніколи не бачив, щоб Світлана Кузьмівна спалахнула гнівом або радістю, але таки почував, що на дні серця в неї лежить важкий і міцний пласт. Хто зна, де він у неї взявся, і взагалі нащо він їй, і, мабуть, саме через те й не надавав своєму здогаду значення, і вже зовсім не сподівався, що доведеться з тим пластом зіткнутися. Він так‑таки й не навчився за все життя правильно оцінювати людей.