— А ви не гидуйте, — тверезо й суворо сказала Хорол. — Ви не такий гидливий. Де треба, ви умієте…
— Неправда… Як вам не соромно… — скипів Марченко. І враз в обличчі Світлани Кузьмівни щось різко перемінилося, здавалося, по ньому пройшла судома, вона зробила над собою зусилля, щоб не випустити того, що рвонулося з дна душі.
— Ну й… — на думці крутнулося слово «подихайте», але вона знайшла інше: — Конайте, а я не хочу. Я… я віддала сюди все. У вашу теорію. Молодість…
— До чого тут молодість? — безсило мовив він.
— Ну, не молодість. Але життя, нерви. Розум. А тепер…
Голос її затремтів, вогники в очах погасли, і вся вона обм'якла, мовби аж понижчала на зріст, йому стало жаль її. Вона справді віддала сюди всі свої маленькі здібності і великі надії.
— Не треба так… Буває, люди гублять і більше. Та й ще ж нічого не відомо… — заспокоював її. Про те ж, що він віддав сюди все, подумав, коли вже Світлана Кузьмівна пішла. А пішла вона з тим самим рішучим виглядом, з яким і зайшла до кабінету. Ще й кинула на прощання:
— Ну, ви як хочете, а я здаватися не збираюся. Треба поставити його на місце. І ми поставимо.
Дмитро Іванович потарабанив пальцями по столу, кілька разів згорнув і знову розправив долонею великий синій аркуш паперу з діаграмною сіткою. «Треба поставити його на місце, — мимоволі подумав слідом за Світланою Хорол. — А хто знає, де його справжнє місце?.. Чи має право одна людина ставити другу на „її“ місце? Звідки знати, що то „її“ місце? А може, Й справді, оце місце — його, а моє деінде».
І водночас почував, як щось піднімається в ньому, дужче й дужче заперечуючи Хорол. Далі він подумав, що не має права попускати собі. Все це виллється в чвари, а він того не хотів. Не міг про таке й помислити.
Розмова з Хорол вибила Дмитра Івановича з рівноваги. Він більше не вийшов з кабінету, сів до столу, але й читати не міг — боліла голова. Болі голови — його кара. Він перевтомився давно, ще працюючи над докторською дисертацією, й з того часу його життя розділилося на дві смуги — коли голова боліла й коли не боліла. Найчастіше вона боліла. До того призводило стонадцять причин — переміна погоди, нервування, перевтома, зайва чарка, поганий сон. Він взагалі вже й не пам'ятав, щоб хоч раз за останні роки доля зласкавилася й послала йому чистий і солодкий сон; усю ніч гнітили дивовижні видіння й марення, то хтось убивав його, то за кимось гнався він — записати, вийшло б сто томів Кафки. Ходив до лікарів, випив з кілька відер всілякої гидоти — марно. Найгірше ж, що й признатися на роботі в своїх муках не міг: ну, який він керівник, коли не може за півдня прочитати тридцяти сторінок машинописного тексту! І він сидів і читав. Щодня. І сьогодні теж. Аж поки його од тієї роботи не одірвав телефонний дзвінок. Дмитро Іванович підняв трубку. Його просив зайти Денис Сергійович Чирков — секретар партбюро інституту.
Коли Дмитро Іванович зайшов у кабінет Чиркова, там уже сидів директор інституту Павло Андрійович Корецький. Ледве він устиг привітатися, як двері прочинилися знову, й через поріг широко переступив Борозна. Він примружив очі, ворухнув плечем — хотів привітатись з усіма за руку, а тоді хитнув головою і сів біля приставного столика. Дмитро Іванович сів збоку, під стіною. Либонь, і йому, й Борозні в одну мить стало зрозуміло, для чого їх покликав Чирков. Денис Сергійович Чирков — років на п'ять молодший од Марченка науковець і навіть не доктор, а кандидат, уперше обраний на посаду секретаря; було видно, що він не обзвичаївся за цим невеликим, засланим зеленим сукном столом і що йому особливо неприємна ця розмова. Та він цього й не приховував. Провів долонею по худорлявому, землистого кольору обличчі, так наче втирався чи знімав невидиму павутину, сказав:
— Я навіть не знаю, з чого почати. Справа така незвична, така складна…
— Мені дуже прикро, що так сталося, — з властивою йому прямотою, яка іноді межувала з грубістю, перебив секретаря партбюро Борозна. — Я готовий висловити Дмитрові Івановичу найщиріші вибачення. І тут, і прилюдно…
— Ет, що тепер усі ваші вибачення, — з досадою кинув на зелене сукно олівця Чирков. — Якби‑то ними можна хоч щось залагодити. Який вас дідько смикав за язик? Ну, чого ви не прийшли до Дмитра Івановича? Чи хоча б до Павла Андрійовича…
— Я все це розумію, — темніючи лицем, сказав Борозна. — І не можу нічого пояснити. Я не хотів зла Дмитрові Івановичу… З того дня, як прийшов у його відділ, мізкував над проблемою попередника АТФ. А тоді прочитав статтю. І висловив свої думки.
— Ви не мали права висловлювати свої думки, — обізвався Корецький.