Генрі уважно роззирнувся обабіч і заперечливо похитав головою. Білл підняв порожню чашку.
– Ти не отримаєш кави, – промовив Генрі.
– Невже вся вийшла? – злякано запитав Білл.
– Ні!
– Ти, можливо, дбаєш про моє травлення?
– Ні!
Обурення охопило Білла:
– У такому разі я вимагаю пояснення, – сказав він.
– Машистий зник, – відповів Генрі.
Не поспішаючи, з виглядом цілковитої покори своїй долі Білл повернув голову й, не підводячись із місця, почав рахувати собак.
– Як це трапилося? – запитав він сумним голосом.
Генрі стенув плечима:
– Не знаю. Хіба що Одновух перегриз йому ремінь. Сам він цього зробити не міг.
– Клятий пес! – Білл говорив тихо й серйозно, не виказуючи злості, що нуртувала в ньому. – Не вдалося перегризти свого, так перегриз Машистому.
– Ну, всі муки Машистого тепер, у будь-якому разі, закінчилися; він, без сумніву, уже перетравився і стрибає по пустелі в череві двадцяти вовків, – сказав Генрі, і це стало епітафією третьому зниклому собаці… – Хочеш кави, Білле?
Білл заперечно похитав головою.
– Пий! – сказав Генрі, піднімаючи кавник.
Білл відсунув чашку.
– Хай я буду тричі проклятий, якщо вип’ю. Я сказав, що не питиму кави, якщо пропаде собака, тож і не стану пити!
– А кава незрівнянна, – спокушав товариша Генрі.
Але Білл був упертий і поснідав усухом’ятку, приправляючи їжу лайками на адресу Одновуха, що утнув із ним таку штуку.
– Сьогодні ввечері я прив’яжу їх на досить великій відстані один від одного, – сказав Білл, коли вони знову вирушили в дорогу.
Вони подолали не більше за сто кроків, коли Генрі, що йшов попереду, нахилився й підняв якийсь предмет, що потрапив йому під лижву. Було темно, отже, він не міг роздивитися його, але Генрі впізнав предмет на дотик. Він кинув його назад так, що той ударився в нарти й, відскочивши, полетів під ноги Біллові.
– Можливо, це тобі знадобиться, – зауважив Генрі.
Білл зойкнув від несподіванки. Це була палиця, якою він прив’язав напередодні Машистого, – усе, що від нього залишилося.
– Вони з’їли його разом зі шкурою, – заявив Білл, – навіть ремінь відгризли від палиці по обидва боки. Вони страшенно голодні, Генрі, і візьмуться за нас, перш аніж ми закінчимо подорож.
Генрі зухвало реготнув:
– Вовки, щоправда, ніколи ще так не полювали на мене, але я бачив у своєму житті чимало, і проте зберіг свою голову на плечах. Мабуть, знадобиться дещо страшніше від зграї цих докучливих тварин, щоб спекатися твого покірного слуги. Отак, друже!
– Не знаю, не знаю, – похмуро промимрив Білл.
– Ну що, довідаєшся, коли ми доберемося до Мак-Геррі.
– Я щось не надто впевнений у цьому, – наполягав Білл.
– Тебе лихоманить, ось у чому справа, – рішуче зауважив Генрі. – Значна доза хініну, і все як рукою зніме. Я займуся твоїм здоров’ям, щойно ми прибудемо в Мак-Геррі.
Білл забурчав, виражаючи своє незадоволення цим діагнозом, і замовк.
День був такий самий, як і всі інші. Світанок настав близько дев’ятої години. Опівдні обрій забарвився прихованим сонцем, а незабаром по тому на землю насунулися холодні сірі сутінки, які мусили за три години перетворитися на ніч.
Щойно сонце, зробивши невдалу спробу зійти над обрієм, остаточно зникло за межею землі, Білл висунув із нарт рушницю й сказав:
– Ти, Генрі, йди навпростець, а я подивлюся, що діється навкруги.
– Ти б краще не відходив від нарт, – висловив своє незадоволення його супутник, – маєш тільки три набої, а невідомо, що ще може статися.
– Хто ж це тепер каркає? – іронічно зауважив Білл.
Генрі нічого не відповів і пішов уперед сам-один, кидаючи тривожні погляди в сіру далечінь, де зник його товариш. Через годину, скориставшись тим, що нартам довелося зробити великий гак, Білл наздогнав їх на повороті.
– Вони розійшлися широким колом і не гублять нашого сліду, полюючи водночас на дичину. Ці тварини, бачиш, упевнені, що доберуться до нас, але розуміють, що їм доведеться ще почекати, і намагаються не втрачати нічого їстівного.
– Ти хочеш сказати, що вони гадають, буцімто доберуться до нас, – зауважив Генрі.
Але Білл не звернув уваги на його заперечення:
– Я бачив декількох, – вів далі він, – вони доволі знесилені. Можливо, кілька тижнів нічого не їли, крім Пузира, Лягухи й Машистого, а цим таке стадо не нагодуєш. Вовки настільки худорляві, що ребра так і вилазять назовні, а черева підтягнуті під самі спини. Вони на все здатні, кажу тобі, того й гляди збожеволіють, а тоді побачиш, що буде.