Він лишився сам, проте не збився із шляху. Він знав: ще трохи — і він дістанеться тієї місцини, де сухі, низькі ялиці та ялини оточують маленьке озеро Тітчін-Нічілі, що означає Край Маленьких Патиків. А в озеро впадає струмок із прозорою водою. Обабіч струмка росте очерет — це він добре пам’ятав, — але там немає дерева. Він піде вгору струмком аж до вододілу. За вододілом бере початок ще один струмок, що тече на захід; він спуститься ним до річки Діз. Під купою каміння є перевернутий човник, а під ним — його сховок. Там патрони для рушниці, гачки й волосінь для вудок і маленький невід — все необхідне для полювання. А ще там є трохи борошна, шматок грудинки і боби.
Білл там зачекає його, і вони вдвох спустяться річкою Діз до Великого Ведмежого озера, а потім переправляться через озеро і вирушать на південь, хутчіш на південь, а зима наступатиме їм на п’яти; стане холодно, річку скує крига, а вони просуватимуться на південь, до першої-ліпшої факторії Гудзонової затоки, де ростуть високі гіллясті дерева і є скільки завгодно їжі.
Ось про що думав чоловік, який із превеликим зусиллям простував уперед. Хоч як важко було йому іти, та ще важче було переконати себе в тому, що Білл його не покинув, що Білл, ясна річ, чекає на нього біля схованки. А як він думатиме інакше, то немає сенсу продовжувати боротьбу, тоді слід лягти і померти. І поки ледачий тьмяний сонячний диск поволі скочувався на північний захід, він встиг розрахувати — і не один раз — кожний крок шляху, що він має подолати із Біллом, тікаючи на південь од лютої зими. Укотре він подумки перебирав запаси їжі у своєму сховку і запаси на складі Компанії Гудзонової затоки. Ось уже два дні, як він у роті й крихти не мав, а ще довше він не відчував ситості. Раз у раз він нагинався, зривав бліді болотяні ягоди, клав їх до рота, жував і ковтав. Ягоди були водянисті й швидко танули в роті — під зубами лише хрумтіло гірке тверде насіння. Він знав, що ягодами не наїсися, однак терпляче жував, адже надія не зважає на досвід.
О дев’ятій годині він забив великого пальця ноги об скелястий виступ, заточився і впав од утоми та знемоги. Якусь часину він лежав нерухомо на боці. Потім його тіло мов чуже вислизнуло із попруг, нарешті він незграбно сів. Морок ще не встиг оповити землю, і в сутінках він почав нишпорити серед каміння, збираючи сухий мох. Набравши оберемок, він розвів багаття — тліюче, курне — і поставив на нього олов’яного казанка з водою.
Він розпакував тюк і найперше полічив сірники. Їх було шістдесят сім. Задля впевненості він перераховував тричі, потім розділив їх на три купки й кожну загорнув у пергамент. Одного згортка він поклав до порожнього капшука, другого — за підкладку зношеної шапки, а третього — за пазуху. Та раптом його охопив панічний страх і він розгорнув усі три згортки й знову перелічив. Шістдесят сім.
Біля багаття він просушив мокре взуття. Від мокасинів залишилося мокре дрантя, шкарпетки зносилися і ноги намулялися до крові. Щиколотка пульсувала, і він ретельно оглянув її. Вона розпухла до розмірів коліна. Він одірвав довгу стьожку від ковдри і зробив тугу пов’язку. Потім відірвав ще кілька стьожок і обмотав ними ноги, аби замінити шкарпетки і мокасини. Затим випив окропу, завів годинника й поліз під ковдри.
Він спав як убитий. До півночі смеркло, але не надовго. Сонце зійшло на північному сході — принаймні у тій стороні світало, адже сонце ховалося за сірими хмарами.
О шостій годині він прокинувся, спокійно лежачи на спині. Він утупився у сіре небо і потерпав од голоду. До нього долинуло голосне пирхання. Обернувшись і звівшись на лікті, він побачив оленя карибу, який насторожено, проте із цікавістю дивився на нього. Олень стояв кроків за п’ятдесят, не більше, і він одразу ж почув пахощі оленини, що шкварчить на пательні. Він мимоволі схопив незаряджену рушницю, прицілився й натиснув на курок. Олень пирхнув і кинувся геть, стукаючи копитами по камінцях.
Чоловік, вилаявшись, жбурнув незаряджену рушницю. Потім спробував звестися на ноги, голосно стогнучи з болю. На те пішло багато часу та сил. Його суглоби були мов іржаві шарніри. Кожен рух коштував йому величезних зусиль. Коли він нарешті зіп’явся на ноги, то ще довгу хвилину втратив на те, щоб випростатися і стати прямо, як належить людині.
Він доплентався до пагорка і роззирнувся довкруж. Ні деревця, ні кущика — лише море моху та подекуди сіріють брили, озерця та струмки. І небо було сіре. На сонячне світло не було й натяку. Він не міг визначити північний напрям, і навіть забув, звідкіля вчора ввечері прийшов. Але зі шляху він не збився. Це він знав. Невдовзі він прийде в Край Маленьких Патиків. Він знав: він неподалік, ліворуч, можливо, навіть за наступним пологим пагорком.