Він сів і почав обмірковувати найневідкладніші справи. Обмотки з ковдри зовсім зносилися, ноги в нього були намуляні до живого м’яса. Ковдри вже не було. Рушницю й ножа він згубив. Шапка теж пропала, але сірники в капшуку за пазухою, загорнені в пергамент, лишилися цілі й не відсиріли. Він подивився на годинника — той ішов і показував одинадцяту годину. Мабуть, він не забував його заводити.
Він був спокійний і при тямі. Попри страшну слабкість, він не відчував ніякого болю. Їсти йому не хотілося. Йому навіть неприємною була навіть сама думка про їжу. Все, що він робив, робилося за велінням розуму. Він відірвав холоші до колін і обв’язав ними ступні. Дивно, але відерце він чомусь не кинув. Перед походом до корабля треба буде випити окропу. Він передбачав, що шлях буде дуже важкий.
Його рухи були повільні. Він тремтів, наче його била гарячка. Він хотів набрати сухого моху, але не зміг зіп’ятися на ноги. Кілька разів він спробував устати і зрештою поповз рачки. Раз він дуже близько підповз до хворого вовка. Звір неохоче відступив й облизнув морду, насилу ворушачи язиком. Чоловік помітив, що язик був хворобливого, жовтувато-бурого кольору, покритий зашкарублим слизом.
Випивши окропу, він відчув, що може звестися на ноги й навіть іти, хоча сили геть покидали його. Йому доводилося чи не щохвилини відпочивати. Він ішов слабкими, непевними кроками, і такими ж слабкими, непевними кроками плентав за ним вовк.
І цієї ночі, коли блискуче море зникло в пітьмі, чоловік зрозумів, що наблизився до нього не більше ніж на чотири милі.
Уночі він увесь час чув кашель хворого вовка, іноді крики оленят. Навколо вирувало життя. Це життя вирувало силою і здоров’ям. Він розумів, що хворий вовк шкандибає слідами хворої людини, сподіваючись, що людина помре першою. Вранці відкривши очі, він побачив, що вовк дивиться на нього з тугою й пожадою, підібгавши хвоста, мов пес. Звір тремтів на холодному вітрі й тужно шкірив зуби, коли людина зверталася до нього голосом, подібним до хрипкого шепоту.
Зійшло яскраве сонце, і цілий ранок він, спотикаючись і падаючи, прямував до корабля на морі. Була чудова погода. Почалося коротке бабине літо північних широт. Воно могло протриматися тиждень, а могло скінчитися завтра чи післязавтра.
Пополудні він натрапив на слід. Це був слід іншої людини, яка не йшла, а повзла рачки. Він подумав, що, можливо, це Біллів слід, але подумав байдуже. Йому було однаково. Фактично він перестав бодай щось відчувати і хвилюватися. Він уже не відчував болю. Шлунок і нерви немов дрімали. Однак життя, що жевріло в ньому, гнало його вперед. Він дуже стомився, але життя в ньому не хотіло танути, і саме тому чоловік їв болотні ягоди й пічкурів, пив окріп і стежив за хворим вовком, не зводячи з нього очей.
Він ішов слідом тієї людини, котра повзла рачки, і незабаром побачив кінець її шляху: обгризені кістки на мокрому моху, що зберіг сліди вовчих лап. Він побачив туго натоптану торбину з оленячої шкури, таку саму, яка була і в нього, — роздерту гострими зубами. Він підняв ту торбину, хоча його ослаблі пальці вже не мали сил утримати таку вагу. Білл волочив його до скону. Ха-ха! Ох він ще посміється над Біллом. Він виживе і візьме торбину на корабель, що стоїть посеред сяйливого моря. Він засміявся хрипким, жахливим сміхом, що скидався на вороняче каркання, і хворий вовк відгукнувся на нього тужним виттям. Чоловік одразу замовк. Як він міг брати Білла на кпини, якщо від Білла залишилися тільки ці біло-рожеві обгризені кістки?
Він відвернувся. Так, Білл його кинув, але він не візьме золота й не обсмоктуватиме Біллові кістки. А на його місці Білл обсмоктував би, міркував він, шкандибаючи далі.
Він набрів на маленьке озерце. І, схилившись над ним у пошуках пічкурів, відсахнувся, немов ужалений. Він побачив віддзеркалення свого обличчя у воді. Це віддзеркалення було таке страшне, що збудило навіть його отупілу душу. В озерці плавали три пічкурі, але воно було велике, і він не міг вичерпати його до дна; він спробував упіймати риб відерцем, але зрештою облишив цю затію. Він побоявся, що від утоми впаде у воду й потоне. А тому він не наважився пливти по річці на колоді, хоча на піщаних обмілинах колод було багато.
Цього дня він скоротив відстань до корабля на три милі, а наступного дня — на дві милі; потім він повз рачки, як Білл. До кінця п’ятого дня до корабля залишалося миль із сім, та вже він не міг подолати й милі за день. Бабине літо ще трималося. Він то повз рачки, то непритомнів, а його слідами, кашляючи та чхаючи, плентався хворий вовк. Коліна і ступні людини були намуляні до живого м’яса. І хоча він відірвав два шмати від сорочки, щоб обмотати їх, мохом і камінням тягнувся за ним червоний слід. Якось, озирнувшись, він побачив, як вовк жадібно злизує цей кривавий слід, і чітко уявив, яким буде його кінець, якщо він сам не вб’є вовка. Ось тоді й розпочалась найзапекліша боротьба: хвора людина рачки і хворий вовк, який шкутильгає назирці, — напівмертві, вони обидва шкандибали через пустелю, пантруючи один одного.