— Ми вже у це влізли, вже по вуха влізли, — просторікував Клів, — у цьому вся проблема його покоління: вони думають, що можуть триндіти про свої воєнні подвиги, як про…
Арчі був дуже вдячний Лео, коли той повернувся до початкового питання суперечки (десь із три чверті години тому Арчі вкинув дурну репліку про необхідність воєнної служби для гартування чоловічого характеру), а потім знову пошкодував, бо йому довелося відбиватися від їхніх численних зауважень. Врешті, коли вони його облишили, Арчі примостився собі на сходах, похиливши голову на коліна, і суперечка продовжувалася вже без нього.
Сором. Звісно, він хотів стати частиною комуни. Якби він просто грав з ними у карти замість починати всю цю колотнечу, то, можливо, вже би спробував дрібку вільного кохання, дістав би доступ до голих грудей, котрих так багато у цьому будинку, а може, і право регулярно споживати молоду свіжу плоть. У якийсь момент (десь близько другої дня, коли він розповідав Ван Ші про своє дитинство) йому здалося, що його нове життя завжди буде такою казкою, що він завжди говоритиме потрібні речі у потрібний момент, а всі люди довкола, куди б він не пішов, його любитимуть. «У тому нема нічиєї вини, — думав Арчі, дивлячись далі на увесь цей розгардіяш, — нічиєї, лиш моя». Хоча, як він підозрював, могли бути на те, що відбувалося, і вищі причини. А що як і справді є такі, кому призначено говорити потрібні речі у потрібний момент, хто робить крок уперед на сцені історії, немов трагічний актор, а інші, такі, як Арчі, залишаються позаду цього сміливця у масовці. Або ще гірше: такі, яким дано час лише на те, аби продемонструвати власну смерть біля рампи, щоби всі могли це побачити.
Тож можна було б нарешті підвести жирну риску під всіма його пригодами, підсумувати нею увесь цей сповнений відчаю день, якби не сталося чогось, що й завершило трансформацію Арчі Джонса саме у той спосіб, у який завше змінюються чоловіки; і сталося так не завдяки якомусь його зусиллю, а випадково, завдяки авантюрному збігу обставин, коли одна людина зненацька зіштовхується з іншою. Щось випадкове мало трапитися. І цим випадком була Клара Бовден.
Але спершу невеличкий портрет: Клара Бовден була красивою у всіх сенсах, хоча — оскільки була чорною — її краса повністю суперечила класичному ідеалу. Вона була високою, що надавало їй величності, чорною, як ебоніт чи соболина шуба, укладала волосся у вигляді підкови, котра стриміла кінцями догори, коли в її господині в житті все вдавалося, і вниз, коли траплялося навпаки. Саме зараз кінчики підкови дивилися догори. Хоч, може, це й не мало жодного значення.
Ліфчик їй був не потрібен — Клара не залежала ні від кого й ні від чого, навіть від гравітації — на собі мала короткий топ, котрий якраз закривав груди, далі йшов пупець (надзвичайно красивий), а ще нижче — щось, ніби жовті обтислі джинси. Взута була у плетені з ремінчиків сандалі зі світло-коричневої замші на височезних каблуках; Клара ступала вниз сходами, під якими сиділа вся компанія Арчі, і була схожа на марево чи, як видалося Арчі, коли він повернувся і побачив її, на породисту чистокровну кобилицю.
Нараз Арчі зрозумів, як це воно виходить так у фільмах, що всі замовкають, коли хтось справді прекрасний входить до кімнати. У житті він такого ще не бачив. І тут з’явилася Клара Бовден. Вона рухалася сходами вниз повільно, освітлюючи все довкола примарним сяйвом. Була не лише найкрасивішою річчю, яку йому доводилося бачити, а й найбільш жаданою жінкою, котру йому доводилося зустрічати. Її краса не була холодним, цупко запакованим товаром. Вона пахнула чимось старомодним, дуже жіночим, як пахне оберемок твого улюбленого одягу. Попри деяку фізичну непропорційність — руки та ноги Клари говорили трохи іншим діалектом, ніж того хотіла центральна нервова система, — навіть її довготелесість видалася Арчі винятково елегантною. Несла свою сексуальність з легкістю старшої жінки, а не як (подібно до більшості дівчат, котрих Арчі доводилося зустрічати в минулому) незручну сумочку, з якою не знаєш, що вдіяти: повісити на плече чи взагалі викинути подалі.
— Не журись, хвопчику, — сказала вона з мелодійним карибським акцентом, котрий одразу ж нагадав Арчі Одного Гравця в Крикет з Ямайки, — це сталося випадково.
— Але ж таки сталося.
Арчі, в котрого з рота щойно випала цигарка (вона якраз повільно догоряла на підлозі), побачивши Клару, швидко затоптав недопалок. Дівчина широко посміхнулася йому, виказавши тим самим, можливо, єдиний свій недолік. Верхніх передніх зубів не було у неї зовсім.