Айрі Джонс просто божеволіла за схудненням. Якось її мати, стурбована тим, що з нею відбувається, впіймала її біля дверей, поклала руку на незліченні корсетні вироби Айрі і спитала:
— Та що сталося з тобою? Що це ти, на Бога, натягуєш на себе? Як ти в цьому можеш дихати? Айрі, дівчинко моя, ти гарна — просто ти збудована, як усі чесні Бовдени, — невже ти не бачиш, що ти гарна?
Але Айрі не бачила, що вона гарна. Перед нею була Англія — гігантське дзеркало, і в цьому дзеркалі її, Айрі, відображення не було. Чужа в чужій землі.
Жахіття і сни наяву, в автобусі, у ванні, у класі. До. Після. До. Після. До. Після. Мантра залежного наркомана, це засмоктувало Айрі; вона не хотіла коритися генетиці; натомість чекала на трансформацію із ямайської клепсидри, повної важкого піску Водоспадів Данна, в англійську троянду — о, ви її легко впізнаєте — це тоненька, делікатна істота, не створена для гарячого сонця, дошка для серфінгу з манюсіньким виступом:
Місіс Олів Руді, вчителька англійської, яка внюхувала дурниці на відстані двадцяти ярдів, схилилася над Айриною партою і видерла аркуш з її зошита. Якийсь час вона розглядала його. Потім спитала зі своїм мелодійним шотландським акцентом:
— До і після чого?
— Е-е… що?
— До і після чого?
— А! Нічого, міс.
— Нічого? Та що ви кажете, міз Джонс. Не будьте такою скромною. Це ж, певно, цікавіше, ніж сто двадцять сьомий сонет.
— Нічого. Це нічого не означає.
— Впевнена? Не хочеш сказати всьому класу? Бо тут деяким треба слухати — і, гм, їм навіть трішечки цікаво — те, що я розповідаю. Тож якщо ти можеш відірватися на хвильку від цієї дурниці…
Ніхто, ніхто на світі не вмів так вимовляти слово «дурниця», як Олів Руді.
— …і приєднатися до всіх нас, то я продовжу. Можеш?
— Можу що?
— Відірватися на хвильку?
— Так.
— Дуже добре. Це мене тішить. Сонет 127, будь ласка.
— Вважали чорне злом старі часи, — продовжив Френсіс Стоун гугнявим голосом, яким учні читають єлизаветинські вірші. — Вродливим зватись не могло смагляве.
Айрі поклала праву долоню на живіт, втягнула його і спробувала впіймати Міллатів погляд. Але Міллат був зайнятий тим, що показував симпатюльці Нікі Тайлер, як він вміє рухати язиком у тоненькій трубочці — паперовій флейті. Нікі Тайлер у відповідь демонструвала, як подушечки її вух акуратно пристають до голови і зовсім не стирчать. Флірт будувався на залишках попереднього уроку біології («Спадкові ознаки. Частина перша (А). Вуха, які стирчать. Вуха, що пристають до голови. Пласкі вуха. Голубі очі. Чорні очі. До. Після»).
— Тому моя кохана носить жаль / В очах блискучих, ніби кручі крила… / Її очей до сонця не рівняли, / Корал ніжніший за її уста, / Не білосніжні пліч її овали…
Статева зрілість, справжній розквіт статевої зрілості (не якийсь там натяк на груди чи легенький пушок) — ось що розділило старих друзів Айрі Джонс і Міллата Ікбола. Тепер вони були по різні боки шкільного паркану. Айрі знала — природа зіграла з нею нечесно: круті величезні форми, заячі зуби з вічною металевою пластинкою, неможливі афрокучері та на довершення всього — короткозорі оченята, які потребували грубих окулярів з рожевуватим відблиском. (Навіть її блакитні очі — очі, якими так захоплювався Арчі — природа дала їй лише на два тижні. Так, вона народилася з голубими очима, але одного дня Клара заглянула в колиску і побачила, що звідти на неї дивляться карі оченята, — так пуп’янок змінюється на квітку, і неозброєним оком момент переходу не зауважити.) Впевненість у власній потворності, у власній невідповідності пригнічувала її; вона не вставляла більше своїх п’ять копійок у розмови і тримала праву долоню на животі. Вона вся була невідповідна.
Натомість Міллат був викапаний ностальгічний образ юнака старих часів, його краса пародіювала саму себе: зламаний римський ніс, високий зріст, струнке тіло; легкі прожилки, гладкі м’язи; шоколадні очі із зеленими іскорками, наче зблиски місячного сяйва на темній поверхні океану; посмішка, перед якою ніхто не встоїть, красиві білі зуби. У Ґленард Оак Компрегенсів чорні, пакистанці, греки та ірландці змагалися між собою. Але привабливі сексуально обганяли інших. Вони могли бути самі по собі.
— Мов з дроту чорного, коса густа…
Звісно, вона була в нього закохана. Але він постійно казав їй: