— Слухай, люди покладаються на мене. Їм потрібно, щоб я був Міллатом. Старим добрим Міллатом. Вредним Міллатом. Незмінним, солодким Міллатом. Їм треба, щоб я був класним. Це, на практиці, відповідальність.
На практиці це й була відповідальність. Якось Рінго Старр сказав про бітлів, що вони ніколи не були такими величними, як у Ліверпулі 1962 року. Просто потім вони розширили свою географію. І так було з Міллатом. Він був таким неперевершеним у Кріклвуді, у Віллесдені, у Західному Гемпстеді влітку 1990-го, що ніщо з того, що він робитиме у своєму подальшому житті, уже не вивищить його більше. Після своєї першої зграї раггастані він поширив і позасновував нові зграї у своїй школі та в північному Лондоні. Він був завеликим, щоб залишатися просто об’єктом Айриної любові, ватажком раггастані та сином Самада та Алсани Ікбол. Він мусив подобатися усім людям усіх часів і народів. Для всюдисущих кокні у білих джинсах і кольорових сорочках він був джокером, ризиковим хлопцем, постійною причиною дівчачих сліз. Для чорних підлітків він був другом по травичці і добрим покупцем. Для азійських хлопчаків — героєм і ватажком. Суспільний хамелеон. А підґрунтям усього цього були вічна озлобленість і біль, відчуття приналежності до нічого, яке властиве людям, що належать усьому. За цю ахіллесову п’яту його обожнювали Айрі та милі дівчатка із середнього класу, які грали на гобоях і вдягали подовжені спіднички, вони просто носилися з ним, ці любительки фуг, що кокетливо відкидають акуратні пасма волосся; він був їхнім чорним принцом, випадковим коханцем або божевільним коханням, предметом солодких фантазій і пристрасних снів…
І він також був їхнім проектом: що вони можуть зробити з Міллата? Він просто мусить покинути курити траву. Ми маємо докласти зусиль і відучити його прогулювати школу. Вони хвилювалися з приводу його ставлення до здорового способу життя та обговорювали в гіпотезах його освіту зі своїми батьками («я просто кажу, там цей індійський хлопчик, ага, який вічно вляпується…»), вони навіть писали вірші з приводу. Дівчата або хотіли його, або хотіли його виправити, але більшість із них хотіли і того, й іншого. Вони хотіли виправляти його так, щоб він відповідав рівню їхнього бажання. Їхня невеличка проблема — Міллат Ікбол.
— Але ти не така, — казав Міллат мучениці Айрі Джонс, — ти не така. За нами минуле. Ми маємо історію. Ти справжній друг. А вони для мене нічого не означають.
Айрі хотіла в це вірити. Вірити в те, що вони мали спільну історію, і в те, що вона була не такоюв позитивному сенсі.
— Твого обличчя темная краса / Сяйливіша за сонце полуденне…
Місіс Руді перервала Френсіса піднятим пальцем:
— Отже, що має на увазі автор у цьому місці? Анналез?
Анналез Герш, яка цілий урок зосереджувалася на тому, що вплітала у свої кіски червону і жовту нитки, розгублено закліпала очима.
— Ну хоч щось, Анналез, люба моя. Хоч якесь припущення. Хоч найменша думка. Не важить, яка мізерна.
Анналез закусила губку. Зазирнула в книжку. Подивилася на місіс Руді. Знову глянула в книжку.
— Що чорне… Це… Гарно?
— Так… ну, я думаю, ми можемо записати це у найбільші досягнення нашого класу за останній тиждень: Гамлет… Це… Божевільний? Що ви думаєте з цього приводу, діти? «Тепер малюються обляччя — глянь! — позичена ясна личина в моді». Що це може означати — цікаво?
Джошуа Чалфен, єдина дитина в класі, яка добровільно відповідала на вчительські запитання, підняв руку.
— Так, Джошуа?
— Макіяж.
— Так, — сказала місіс Руді, з таким обличчям, ніби от-от упіймає оргазм. — Так, Джошуа, саме так. Що з макіяжем?
— Вона смаглява і намагається це приховати за допомогою макіяжу, штучно. В єлизаветинські часи жінки просто божеволіли від блідої шкіри.
— То ти б їм сподобався, — вставив Міллат. Джошуа мав бліде припухле обличчя, анемічний вигляд, кучерики і друге підборіддя. — Ти б у них був лайнюком Томом Крузом.
Регіт. Не тому, що дотеп був смішним, але тому, що це Міллат вставляв ідіота назад на його ідіотське місце.
— Ще одне слово, містере Ікбол, і я тебе виставлю!
— Шекспір. Кохана. Лайно. Вже третя. Не хвилюйтесь, я і сам піду.
Це була одна з Міллатових фірмових штучок. Двері хряпнули. Гарненькі дівчатка переглянулися у той самий спосіб (він такий неконтрольований, такий нервовий… він насправді потребує нашої допомоги, близької особистої допомоги від близького особистого друга…). Хлопці розсміялися басками. Вчителька запитала, чи має сприймати це за бунт. Айрі поклала праву долоню на живіт.