— Здоровенькі були.
— А тепер, даруй мені, — Самад дістав свій молитовний килимок, який лежав на холодильнику, і вийшов з кухні.
— Що з ним не так? — запитала Айрі, позаяк Самад виголосив свою роль зовсім без ентузіазму. — Якийсь він такий, я не знаю, сумний.
Алсана зітхнула:
— Та він сумний. Він чується так, ніби все перепартачив. Звісно, якраз він усе й перепартачив, але, врешті, хто кине перший камінь, і все таке. Він тільки те й робить, що молиться. Замість того, щоб розплющити очі й побачити, що відбувається: Міллат волочиться бозна з ким, вічно з білими дівахами, а Маджід…
Айрі пригадалося її перше кохання в туманному ореолі досконалості — ілюзія, породжена розчаруваннями, які роками дарував їй Міллат.
— А що таке? Щось не так із Маджідом?
Алсана спохмурніла і потягнулася до верхньої полички, дістала звідти тоненький конверт і простягнула його Айрі. Та витягнула листа і фотографію.
На фото був Маджід, тепер високий, красивий молодий чоловік. Він мав таке ж чорне волосся, як і його брат, але не зачісував його наперед. Воно було розділене проділом зліва і вільно спадало за праве вухо. Він був одягнений у твідовий костюм і щось на кшталт — не можна сказати напевне, бо якість фотокартки була досить поганою, — краватки. В одній руці він тримав капелюха від сонця. У другій затиснув долоню індійського письменника сера Р. В. Сарасваті. Сарасваті був одягнений у все біле, зі своїм широким капелюхом на голові і дорогим ціпком у вільній руці. Обидва стояли, пишаючись собою, широко посміхаючись і дивлячись так, ніби от-от поплескають один одного по спині або щойно так зробили. Полуденне сонце яскраво світило, і численні зайчики відскакували від мармурових сходів Університету Дакки, що слугував тлом для фотографії.
Алсана тицьнула пальцем у розмите зображення:
— Ти знаєш цього Сарасваті?
Айрі кивнула. Книжка з обов’язкового читання в школі.
— «Зашитий час» Р. В. Сарасваті. Гіркувато-солодкава історійка з останніх днів імперії.
— Самад ненавидить Сарасваті, розумієш. Каже, що це відсталий колоніал, англійський дуполиз.
Айрі навмання вибрала абзац із листа і прочитала його вголос:
Як ви можете бачити, мені поталанило зустрітися з найкращим письменником Індії одного сонячного ранку в березні. Вигравши конкурс есеїв (мій есей мав назву «Бангладеш — куди йде ця країна?»), я поїхав до Дакки, щоб одержати свою нагороду (сертифікат і невеликий грошовий приз) з рук цього великого чоловіка під час церемонії в університеті. Маю честь повідомити вам, що я йому сподобався, і ми чарівно провели час пополудні разом; спочатку довга, довірлива розмова за чаєм, а потім прогулянка найпривабливішими проспектами Дакки. Впродовж нашої довгої розмови сер Сарасваті похвалив мої думки і навіть пішов далі і сказав (тут я цитуватиму), що я «першорядний юнак» — похвала, яку я пам’ятатиму все життя! Він припустив, що моє майбутнє — це право, університет, а можливо, і його професія — письменницьке перо! Я сказав йому, що перше покликання найближче моєму серцю і що вже давно моєю мрією було зробити азійські країни землями раціональності, де б верховним був закон, і до катастроф люди були підготовані, і молодим хлопчикам не загрожували вази, які стоять не на своєму місці (!). Потрібні нові закони, нові умови (сказав я йому), щоб боротися із нашою нещасливою долею, природною катастрофою. Але тут він виправив мене:
— Не в долі справа, — сказав він. — Надто часто ми, індійці, бенгальці, пакистанці, піднімаємо в розпачі руки і кричимо: «Доля!» в обличчя історії. Але багато хто з нас неосвічений і просто не розуміє, що діється у світі. Ми мусимо бути схожими на англійців. Англійці борються з долею на смерть. Вони не слухають історію, аж поки вона не починає говорити їм те, що вони хочуть почути. Ми кажемо: «Так мусило статися!» Так не мусило статися. Нічого нам ніхто не мусить.
За один полудень я навчився у цього великого чоловіка більше, ніж…
— Він навчився нісенітниць!
Самад влетів у кухню, як оса, і пожбурив каструлю на плиту.
— Він навчився нісенітниць від чоловіка, який тільки й знає, що нісенітниці! Де його борода? Де ЙОГО хаміз? Де його покірність? Якщо Аллах накликав бурю, то буде буря. Якщо сказав «землетрус», отже, землетрус. Так мусить бути! Я ж для того і послав його туди — шоб він зрозумів, що ми первозданно слабкі й нічого ми не контролюємо. Що значить іслам? Що значить слово, саме слово? Я віддаюсь на твою волю. Я віддаюсь на волю Божу. Віддаюсь на Його волю. Це не моє життя. Це його життя. Це життя, яке я називаю своїм, є насправді його життя, і він може зробити з ним усе, що хоче. Я можу хоч розсістися, щоб хвилі не грали, але вони будуть грати! Будуть! Природа сама мусульманка, бо вона кориться законам, які їй дав її Творець.