— Ти давай перестань тут проповідувати, Самаде Мія! Для цього є спеціально відведені місця. Йди до мечеті, але не роби цього на кухні, люди тут мають їсти…
— Але ми — ми не коримося, як потрібно. Ми хитрі, ми хитрі байстрюки, люди. Зло всередині нас — наша власна воля. Ми мусимо навчитися коритися. Для цього я послав туди малого Маджіда Магфуза Маршеда Мубтасіма Ікбола. Скажи мені, я що — послав його туди, щоб йому отруювали мізки всім цим правом, королевою, Британією, як лизати зади?
— Може, так, Самаде Мія, а може, й ні.
— Алсі, я тебе попереджав…
— А, давай, ти, стара каструля! — Алсана зібралась, як боксер перед рингом. — Вічно ти кажеш, що ми нічого не контролюємо, а сам зі шкіри вилазиш, аби все контролювати! Попустись, Самаде Мія. Відпусти малого. Він уже наступне покоління — він народився тут, — тож природно, він бачить речі вже інакше. Ти не можеш все запланувати. Врешті, що такого страшного — він не вчиться на аліма, але він освічений і чистий!
— І це все, чого ти хочеш від свого сина? Щоб він мився?
— Може, так, Самаде Мія, може…
— І не кажи мені про наступне покоління! Єдине покоління! Нероздільне! Вічне!
Десь посередині цієї суперечки Айрі вислизнула з кухні та почимчикувала до дверей. Мимохідь вона глянула на своє відображення у заплямованому та подряпаному дзеркалі в холі. Вона виглядала, як дитя любові Дайани Росс і Енгельберта Гампердінка.
— Ти мусиш дозволити їм робити власні помилки… — долинув голос Алсани з епіцентру бою, пробившись крізь благенькі кухонні двері в коридор, де стояла Айрі, розглядаючи своє відображення, голіруч видираючи зі своєї голови чуже волосся.
Як будь-яка школа, Ґленард Оук мала складну географію. Не те, щоб вона була справжнім лабіринтом. Її спорудили за два рази: спочатку, у 1886-му, це був робітний будинок (у результаті виріс величезний червоний монстр, вікторіанський притулок), а потім його реконструювали в 1963-му, коли тут відкрилася школа (в результаті добудували сірий моноліт, будинок чудового нового уряду). Згодом, 1974 року, обох монстрів з’єднали величезним трубоподібним скляним мостом. Але моста було не досить, щоб зробити два будинки одним, або вплинути на одвічне бажання учнів ділитися та об’єднуватися в групки. Школі довелося переконатися на власному прикладі, що неможливо об’єднати тисячу дітей під одним латинським слоганом (девіз школи: Laborare est Orare — Працювати означає молитися); діти — як коти, що розписуються сечею, або як кроти, котрі накопують кротовини, позначаючи свою територію, і кожна групка має свої правила, своїх ідолів і закони приналежності. Незважаючи на всі спроби придушення цих рухів, школа ділилася і підтримувала поділ на клапті, виходи, спірні території, державки-сателіти, державки з оголошеним надзвичайним станом, гетто, анклави, острівки. Не було ніяких карт для орієнтування, але здоровий глузд підказував вам не заїдатися з територією між смітниками і майстернею для уроків праці. Інакше міг трапитися нещасний випадок, як з отим жалюгідним педиком Кейсом, якому запхали голову в лещата; краще було не заїдатися з сухорлявими, м’язистими пацанами, які контролювали цю територію, — вони були синками товстих чоловіків із порнографічними журналами, що стирчали з кишені, наче зброя, товстих чоловіків, котрі вірили в сувору справедливість — життя за життя, і повішати їх — це замало.
На тому боці подвір’я — лавочки, три лавки в ряд. Тут тихцем приторговували маленькими порціями трави. За 2,50 можна було купити трішечки маріхуани, так трішки, що, якщо сховати її в пеналі, вона могла загубитися між стружкою з гумки. Або ж дешевої трави, яка насправді хіба стишувала біль від місячних. Легковірним могли спихнути натомість найрізноманітніші побутові речовини — жасминовий чай, садову траву, аспірин, лакричник — усе це видавалося за найкращі інтоксиканти, які можна палити чи ковтати в закапелку, за класом драми. Ця заглибина допомагала сховатися від учительського ока курцям, котрі ще не доросли до майданчика курців (асфальтованого майданчика для тих, кому вже виповнилося шістнадцять і кому дозволялося палити за власною глупотою — де ви ще знайдете таку школу?). У закуток драми краще не ходити. Там збиралися тяжкі випадки; ці малявки на все насрали. Вони направду на все наклали — на ваше здоров’я, на своє здоров’я, на вчителів, батьків, поліцію — на все. Паління було їх відповіддю цьому світові, їхньою фішкою, їхнім rаіsоn d’еtre. Вони просто вмирали за цигаркою. Вони не розумілися на них, їх не цікавили марки, просто цигарку, дайте цигарку. Вони смоктали цигарки, як немовлята цицю, і коли цигарка врешті згоряла до пальців, вони затоптували її зі слізьми на очах. Вони нахрін закохувалися в цигарку. Цигарки, цигарки, цигарки. Поза цигарками їх цікавила хіба що політика або ж, точніше, цей вихрінок, прем’єр-міністр, який тільки те й робив, що підвищував ціни на цигарки. Бо грошей ніколи не вистачало, отже, не вистачало і цигарок. І вони ставали просто професійними стрілками, випрошувачами, виклянчувачами і навіть злодіями цигарок. Улюбленою справою було витратити кишенькові гроші, видані на тиждень, на двадцять цигарок і роздавати їх усім і кожному, а потім цілий місяць нагадувати кожному, у кого з рота стирчить цигарка, що колись ти його пригостив. Але в такій справі була велика частка ризику. Краще мати непримітне обличчя, так, щоб, стрільнувши цигарку, можна було би повернутися за п’ять хвилин і стрільнути ще одну — і щоб при цьому тебе не пригадали. Краще щоразу непомітно змінюватися, бути безприкметним Мартом, Джульсом, Яном. Інакше доводилося сподіватися на милосердя і поділену цигарку. Цигаркою можна було поділитися у мільйон способів. Наприклад: хтось один (той, хто купив пачку) припалює. Інший викрикує: половина! На половині цигарку передають далі. Як тільки вона потрапляє до рота наступного курця, хтось кричить: «Трьошка!» Далі: «Шестьора!» (означає половина від третини), далі «Хвіст!», далі, якщо день видався холодним, а мрія про затяжку непереборною: душок! Але душок — це вже для тих, хто на межі. Це вже за смужкою, за назвою тютюнового бренду, за тим, що ще можна назвати недопалком. Душок — це пожовтілий кінчик фільтра, в якому вже й тютюну не знайдеш, натомість залишилось те, що збирається в легенях, як бомба сповільненої дії, руйнує імунну систему і спричиняє постійний, шмаркатий грип. Те, від чого жовтіють зуби.