— Ну, — сказав Тіні директор із болісною посмішкою, — і до чого ж догралися ці розбишаки?
Змученим голосом Тіна зачитала звинувачення в зберіганні «марі-Жу-а-ни». Айрі підняла була руку, щоб протестувати, але директор спинив її м’якою посмішкою.
— Розумію. Цього досить, Тіно. Якби ви тільки залишили двері прочиненими, коли виходитимете, так, так, отак… добре — не хочу, щоб хтось відчув себе замкненим, так би мовити. Окей. Тепер до справи. Я думаю, найбільш шляхетним способом це вирішити, — сказав директор, кладучи руки на коліна долонями вгору, щоб продемонструвати, що не ховає зброї, — щоб у нас не сталося так, що хтось когось перебиватиме, зробимо так, що перше скажу я, потім скаже кожен із вас, починаючи з тебе, Міллате, і закінчуючи Джошуа, потім ми ще раз переглянемо все, що було сказано, я скажу своє завершальне слово, і все. Відносно безболісно. Так? Так.
— Дайте мені затягнутися, — попросив Міллат.
Директор заворушився. Він зняв праву ногу з лівої й натомість заклав худющу ліву на праву, підвів вказівні пальці до вуст у формі церковного шпиля, втягнув голову, як черепаха.
— Міллате, прошу тебе.
— Тут є попільничка?
— Немає, чекай, Міллате, спинись…
— То я просто піду курити надвір, як такі діла.
У такий спосіб ціла школа тримала директора в заручниках. Він не міг дозволити, щоб тисяча дітей запруджувала вулиці Кріклвуду із цигарками в ротах і так задавала тон школі. Адже це епоха звітності. І довгоносі батьки прискіпливо читають освітянський додаток до «Таймс», оцінюючи школи за цифрами і звітами інспекторів. Директор був вимушений відмикати пожежну сигналізацію впродовж семестрів, щоб хоч якось приховати тисячу затятих курців.
— Гм… слухай, тоді просто присунь своє крісло ближче до вікна. Давай, давай, не роби з мухи слона. Отак. Добре?
«Ламберт і Батлер» уже стирчав з Міллатового рота.
— А прикурити?
Директор пошарудів у кишені, де тютюн і запальничка були поховані в купі паперових хустинок і кулькових ручок.
— Прошу. — Міллат припалив і пахнув димом на директора. Директор кашлянув, як стара бабуся. — Окей, Міллате, ти починаєш. Я від тебе цього сподіваюся, принаймні. Вперед.
Міллат сказав:
— Я собі балакав там, за природничим, про питання духовного росту.
Директор нахилився вперед і кілька разів постукав вказівними собі по губах.
— Мені треба знати трохи більше подробиць, Міллате. Якщо тут справа пов’язана із релігією, то це лише може стати тобі в пригоді, але я мушу знати докладніше.
Міллат виявив бажання співпрацювати.
— Я говорив зі своїм другом. З Гіфаном.
Директор покрутив головою:
— Я не зовсім розумію, про що ти, Міллате.
— Він духовний лідер. Я в нього питався поради.
— Духовний лідер? Гіфан? Він вчиться у нашій школі? Тут ідеться про віросповідання, Міллате? Я мушу знати, якщо йдеться про віросповідання.
— Нє, не йдеться тут ні про яке грьобане віросповідання, — гавкнула Айрі роздратовано. — Можна якось швидше? У мене скрипка через десять хвилин.
— Зараз говорить Міллат, Айрі. І ми слухаємо Міллата. І я сподіваюся, коли ми дійдемо до тебе, Міллат виявить до тебе більше поваги, аніж ти зараз до нього. Окей? Ми мусимо шукати порозуміння. Окей, Міллате, продовжуй. Який саме духовний лідер?
— Мусульманський. Він мені допомагав у питаннях віри, чи шо. Він очолює кріклвудську гілку Хранителів Вічного Ісламу.
Директор зсунув брови.
— ХВІ?
— Вони усвідомлюють, що в них проблеми з акронімом, — вставила п’ять копійок Айрі.
— Добре, — продовжував директор, — то цей хлопець із ХВІ. Це він приніс маріхуану?
— Нє, — сказав Міллат, гасячи цигарку об підвіконня за вікном. — Це була моя маріхуана. Він мені розказував, а я курив.