— Послухайте, — Айрі не витримала ще кількох хвилин цього ходіння навкруг. — Насправді все дуже просто. Трава була Міллатова. Я курила її, якось не подумавши, потім я дала її Джошуа потримати, поки зав’яжу шнурок черевика, тож він до того взагалі ніякого стосунку не має. Окей? Можна йти?
— Але я маю!
Айрі повернулася до Джошуа.
— Що?
— Вона намагається мене виправдати. Але то була моя маріхуана. Я розповсюджував маріхуану. А потім лягаві мене заскочили.
— Ісусе Христе. Чалфене, ти здурів.
Може, й так. Але за минулих два дні Джошуа почали поважати, плескати по плечу і носитися з ним так, як з ним ніколи не носилися раніше. Часточка Міллатового блиску наче перейшла до Джошуа, а щодо Айрі — ну, він дозволив своїй «незначній зацікавленості» розвинутися за два дні до повнометражної божевільної закоханості. Отак. Він страшенно закохався в них обох. У них було щось таке, що зачаровувало — вони були не такі, як Енджін-гном чи Молох-чародій. Йому імпонувало мати до них стосунок, хай який ефемерний. Вони його за пчих витягнули з категорії шкільних ідіотів, завдяки випадку перетворили його з посередності на центр уваги. І він так просто цю позицію не здасть.
— Це правда, Джошуа?
— Так… гммм, це все так невинно починалося, але тепер, я думаю, у мене справжні проблеми. Я не хочу торгувати наркотиками, направду не хочу, але це як примус…
— О, Джошуа, на Бога…
— Айрі, треба дати Джошуа сказати. Його слово таке ж важливе, як і твоє.
Міллат заліз директору в кишеню і витяг його важкенький пакет тютюну. Він висипав тютюн на столик.
— Ой. Чалфен. Хлопчик-з-гетто. Ану, відміряй восьмушку.
Джошуа подивився на смердючу брунатну купку.
— Європейську восьмушку чи англійську?
— Ти б не міг просто зробити так, як каже Міллат? — сказав директор, роздратовано нахиляючись, щоб бачити тютюн. — Щоб ми вирішили це питання.
Тремтячими пальцями Джошуа відділив частину тютюну, поклав на долоню і зважив. Директор підвів долоню Джошуа Міллату під ніс для оцінки.
— Ледве тягне на п’ять фунтів, — зневажливо резюмував Міллат. — Я у тебе ніхріна не купив би.
— Окей, Джошуа, — зазначив директор, запихаючи тютюн назад у мішечок. — Я думаю, ми можемо сказати — на цьому все. Навіть я знаю, що на восьмушку це було й близько не схоже. Але мене турбують причини, через які ти сказав неправду, і нам треба виділити якийсь час, щоб про це поговорити.
— Так, сер.
— А поза тим, я поговорив із вашими батьками і, згідно із політикою школи, ми переходимо від дисциплінарних покарань до конструктивного поведінкового виховання, ваші батьки запропонували двомісячну програму.
— Програму?
— Кожного вівторка і четверга ти, Міллате, і ти, Айрі, будете ходити додому до Джошуа і там дві години вчити із ним математику і біологію — ваші слабкі, а його сильні предмети.
Айрі хрюкнула:
— Ви серйозно?
— Ти знаєш: я серйозно. Я думаю, це справді добра ідея. Таким чином, сильні сторони Джошуа передадуться і вам, і ви двоє потрапите у сприятливі обставини, до того ж менше часу проводитимете на вулиці. Я поговорив із вашими батьками, і вони задоволені таким, знаєте, вирішенням питання. І що справді прекрасно, то це те, що тато Джошуа — видатний вчений, а його мама професійна садівниця, тож, я вірю, ви для себе багато почерпнете. У вас обох немалий потенціал, але мені здається, ви встрягли в речі, які цей потенціал руйнують — чи то ваші сімейні обставини, чи особисті труднощі, я не знаю, — але це справді гарна нагода виправити становище. Я сподіваюсь, ви переконаєтеся, що це не просто покарання. Це конструктив. Так люди допомагають людям. Я справді маю надію, що ви сприймете це цілком щиросердно, знаєте. Такі речі закорінені в історії, в дусі, в цілому етосі Ґленард Оак, ще від часів самого сера Ґленарда.
Історія, дух і етос Ґленард Оак, як знав кожен ґленардіанець, походили ще з часів сера Едмунда Флекера Ґленарда (1842— 1907), якого шкільна влада вирішила вважати засновником школи. Офіційна версія була такою, що Ґленард переказав кошти на цей будинок винятково для того, щоб полегшити життя знедоленим. Буклет це називав робітним будинком, а описував як «притулок, місце працевлаштування та освітній заклад» для тогочасних англійців та вихідців із Карибів. Згідно з буклетом, засновник Ґленард Оак був філантропом від освіти. Тоді, стверджував буклет, замість «залишати після уроків» вживали вислів «надавати додатковий час для роздумів».