Якщо ж попорпатися трохи глибше в архівах місцевої Гранж Лайбрері, то з’ясовувалося, що сер Едмунд Флекер Ґленард був успішним колонізатором, що незле нажився, вирощуючи тютюн, точніше — наглядаючи за величезними територіями, на яких вирощували тютюн. Через двадцять років такого вирощування, коли він накопичив стільки грошей, що вже не знав, де їх подіти, сер Едмунд відкинувся у своєму шкіряному кріслі і запитав себе: може б, йому щось зробити? Щось, що скрасило б його старечий маразм відчуттям доброчинства і значущості. Щось для людей. Отих, яких він бачив із вікна. На своїх полях.
Кілька місяців сер Едмунд гальмував. Потім, однієї неділі, коли гуляв собі по обіді Кінгстоном, він почув знайомий звук, який його чомусть вразив. Благочестивий спів. Плескання долонь. Схлипування і ридання. Гамір і спекотня, екстатичний рух із численних церков, що плили в густому ямайському повітрі, наче невидимий хор. О, це щось, подумав сер Едмунд. Бо, на відміну від своїх іменитих співвітчизників, що зневажали «котячий хор» як прояви язичництва, сер Едмунд завжди розчулювався, коли бачив пристрасну побожність ямайців. Йому імпонувала ідея веселої церкви, де можна було пчихати і кашляти, або навіть підскочити, і вікарій при цьому не адресує тобі погляд, повний суворого докору. Сер Едмунд точно знав, що Бог у своїй мудрості не міг створити церкву застиглим нудним зборищем, яким вона була в Танбрідж Веллс, — ні, швидше веселою, зі співами і танцями, тупотінням і плесканням у долоні. Ямайці це розуміли. Інколи йому здавалося, що тільки це вони й розуміли. Зупинившись на хвильку біля однієї з найбільш гучних церков, сер Едмунд задумався над загадкою: яка різниця між абсолютною самопосвятою ямайця Богові і повною відсутністю самопосвяти своєму панові? Це було питання, над яким йому не раз доводилося ламати голову. Лише за цей місяць, поки він сидів у своєму кабінеті, намагаючись сконцентруватися над власним питанням, його охоронці приходили до нього зі звістками про три страйки, сплячих або сп’янілих у розпал робочого дня і цілий натовп жінок-матерів (Бовдени між ними), що відмовлялися працювати, нарікаючи на низьку платню. А тепер, бачите, ось де воно, вирішення. Можна змусити ямайця молитися о будь-якій порі дня чи ночі, вони виберуться до церкви за першої-ліпшої релігійної нагоди, навіть найнезначнішої — але якщо ви хоч на хвилинку не доглянете за ними на тютюновій плантації, робота миттю зупиниться. На службах вони були сповнені енергії, стрибали, як боби у ситі, але на роботі вони були похмурі й відсторонені. Питання переймало його настільки, що він навіть написав листа до «Глінера», з проханням надсилати йому відповіді, але жодної хоч трохи розумної так і не отримав. Чим більше сер Едмунд думав над цим, тим очевидніше йому ставало, що в Англії стан справ — із точністю до навпаки. На Ямайці можна дивуватися вірі, але плакати над роботою, етикою, освітою. І навпаки: в Англії можна дивуватися роботі, етиці та освіті, але плакати над збіднілою вірою. А тепер, коли сер Едмунд повертався до свого маєтку, він усвідомив раптом, що його становище давало йому змогу впливати на ситуацію — гей, навіть більше, ніж просто впливати, — змінити її! Сер Едмунд, який був міцної статури, настільки міцної, що здавалось, він ховає в собі ще одну людину, підстрибував усю дорогу додому.
Наступного дня він написав дражливого листа в «Таймс» і офірував сорок тисяч фунтів місіонерській групі з тією умовою, що вона займеться великими справами в Лондоні. Тут ямайці могли би працювати поруч з англійцями, пакуючи тютюн сера Едмунда і вечорами слухаючи вказівки англійців. Як додаток до фабрики передбачалося збудувати маленьку капличку. А по неділях, продовжував сер Едмунд, ямайці брали б англійців до церкви і показували б їм, якою має бути служба.
Сказано — зроблено. Пообіцявши золоті гори, сер Едмунд відправив три сотні ямайців у Північний Лондон. Через два тижні, з іншого кінця світу, ямайці надіслали Ґленарду телеграму про своє прибуття, і Ґленард відіслав у відповідь латинський девіз, який мав бути видрукуваний на дощечці з його ім’ям. Laborare est Orare. Якийсь час все і справді йшло чудово. У ямайців був чималий оптимізм щодо Англії. Вони намагалися не звертати уваги на полярний холод і грілися ентузіазмом сера Едмунда щодо забезпечення їхнього добробуту. Але з ентузіазмом та зацікавленістю в сера Едмунда завжди були проблеми. Його мізки були маленькою посудиною з великими дірками, крізь які висипалися його вподобання, тож віра ямайців скоро змінилася в цьому ситі на інші вподобання: Пристрасть Військових Гінду; неподатливість англійської дівчини; вплив спеки на сексуальні можливості тринідадців. Наступні п’ятнадцять років, окрім чеків, які регулярно надсилав клерк сера Едмунда, у Ґленард Оак про нього нічого більше не чули. Потім, у 1907 році, під час Кінгстонського землетрусу, Ґленарда роздушила мармурова мадонна на очах у Айриної бабусі. (Це старі таємниці. Вони з’ясовуються, наче проростають зуби мудрості, — тоді, коли настає їхній час.) День був нещасливим. Того місяця він якраз вибирався до Англії подивитися, що сталося із його занедбаним експериментом. Лист із розробленим планом подорожі прийшов до Ґленард Оак якраз тоді, коли трупний хробак, здійснивши свою дводенну подорож мізками сера Едмунда, виліз із його лівого вуха. І хоч він став поживою для червів, проте не зазнав гіркого розчарування, адже експеримент до того часу провалився. Витрати на транспортування в Англію вологого, важкого тютюну від початку нарощували його собівартість; тож коли субсидії сера Едмунда розтанули, бізнес почав чахнути, місіонерська група непомітно розсмокталася, а англійці подалися на пошуки іншої роботи. Ямайці, яким ніхто не запропонував жодної роботи, залишилися, рахуючи дні, на які ще вистачить харчових запасів. До цього часу вони вивчили дієприкметники й дієприслівники, таблицю всіх дев’яти часів англійської мови, життєпис Вільгельма Завойовника і природу рівнобічного трикутника, але залишалися голодними. Деякі померли з голоду, деякі потрапили до в’язниці за крадіжки продуктів, багато хто крадькома перемістився в Східний Лондон і розчинився там серед пролетарів. Дехто через сімнадцять років опинився на Виставці Британської імперії (1924): одягнуті в ямайські костюми у ямайському відділі, вони розігрували жахливий симулякр свого колишнього життя — барабани, корали на шиї, — бо ж відтепер, за правом свого розчарування, були більшими англійцями, ніж самі англійці. Так чи інакше, врешті, директор помилявся: Ґленард не освітив ніякого шляху для наступних поколінь. Спадкоємність — це не те, що ми випадково передаємо або отримуємо, і у непевній справі успадкування немає чітких законів. Як би це не розчаровувало, вплив Ґленарда відчувався на особистісному рівні, а зовсім не на професійному чи освітньому: він всотався у кров цих людей, у кров їхніх родин; досвід струмів у жилах трьох поколінь емігрантів, які чули себе покинутими і голодними навіть у колі родини під час свят; і він струменів у Айрі Джонс із клану ямайських Бовденів, хоч вона цього й не знала (колись хтось скаже їй почитати про себе в історії Ґленарда; Ямайка — маленька, її можна пройти за день, і всі, хто там так чи інак жив, знають одне про одного).