Так. У тлі був хороший інстинкт: за своєю природою вона є благотворним, продуктивним організмом, що сприяє розвитку рослини. Тля створена для добра, але вона заходить надто далеко, далі за поїдання шкідників і запилення рослин; тля починає поїдати саму рослину, при тому поїдати її зсередини. Тля, якщо ви їй дозволите, заразить цілі покоління вашого живокосту. І що можна зробити з тлею, якщо, як у випадку Джойс, «Ліндлекс» не спрацьовує? Що, крім обрізання, безжального обрізання гілок по саму ріпицю? Джойс глибоко вдихнула. Вона зробить це для свого живокосту. Вона зробить це, бо без неї живокіст не матиме шансів. Джойс витягнула величезні садові ножиці із кишені свого робочого фартуха, міцно взялася за отруйно-помаранчеві ручки і помістила беззахисне горло голубої квітки між двох сріблястих лез. Тверда любов.
— Джойс! Джо-ойс! Прийшов Джошуа і його друзі — любителі маріхуани.
Краса. Римське pulcher. Це було перше слово, що спало на думку Джойс, коли Міллат переступив поріг її теплиці, підсміхаючись із Маркусових жартиків, прикриваючи свої темно-сині очі від зимового сонця. Краса: не лише концепт, а й ціле тілесне слово виникло перед її очима, наче хтось надрукував його на її сітківці — Р U L С Н Е R, — краса там, де ви найменше її сподівалися, схована в іноземному слові, що звучить, як відрижка або шкірна інфекція. Краса високого смаглявого юнака, який би мав, для Джойс, нічим не відрізнятися від тих, у кого вона щодня купувала молоко й хліб, хто видавав їй рахунки для перевірки чи віддавав її чекову книжку з-поза товстого скла банківського віконця.
— Мілл-ят Ік-бол, — сказав Маркус, смішно вимовляючи іноземні склади, — а також Айрі Джонс, як бачиш. Друзі Джошуа. Я вже сказав Джошуа, що це найсимпатичніші його друзі, яких я бачив! Переважно вони всі маленькі та худющі, такі короткозорі, що аж далекозорі, і всі клишоногі. І геть усі хлопці. Гм! — жваво продовжував Маркус, не звертаючи уваги на переляканий погляд Джошуа. — Це добре, що стан справ змінився. Ми якраз підшуковували наречену старому Джошуа…
Маркус стояв на садових східцях, безсоромно розглядаючи Айрині груди (хоча, якщо сказати правду, Айрі була на добру голову з лишком вища за нього). «Він доброї породи, розумаха, хіба з дробами йому ведеться трохи зле, але ми його все одно любимо. Ну…»
Маркус помовчав, поки Джойс піднялася із саду, зняла свої рукавиці, потиснула руку Міллатові і провела їх до кухні:
— Ти справді велика дівчина.
— Еее… дякую.
— У нас таких люблять — здорових їдців. Усі Чалфени — здорові їдці. Я не наполягаю, але Джойс — так. У доречні моменти, звісно. Ви ж залишитесь на обід?
Айрі стояла мовчки, надто знервована, щоб говорити. Вона не ідентифікувала цих батьків за жодним їй відомим типом.
— О, не звертайте на Маркуса уваги, — сказав Джошуа, весело підморгнувши. — Він старий підколювач. Це стара чалфенівська мулька. Вони бомбардують вас, як тільки ви переступаєте наш поріг. Перевіряють вас на дотепність. Чалфени не вважають, що ввічливе сюсюкання — потрібна штука. Джойс, це Айрі і Міллат. Двоє з природничого класу.
Джойс, частково прийшовши до себе від образу Міллата Ікбола, зібралася, щоб зіграти призначену їй роль Мами Чалфенів.
— Отже, ви — ті двоє, котрі псували мого старшого сина. Я Джойс. Будете пити чай? Значить, ви Джошева погана компанія. Я якраз обрізала живокіст. Це Бенджамен, Джек, а там у коридорі — Оскар. Просто чорний чи з манго та полуницею?
— Мені просто чорний, дякую, Джойс, — мовив Джошуа.
— Мені так само, дякую, — додала Айрі.
— Ага, — підтримав Міллат.
— Три звичайних і один манго, будь ласка, Маркусе, коханий, будь такий ласкавий.
Маркус, який якраз набив собі люльку і збирався вийти, повернувся із втомленою посмішкою:
— Я тут на побігеньках у цієї жінки, — сказав він, обнімаючи її за талію, наче гравець у казино, що згрібає свій виграш. — Але якби я таким не був, вона могла б утекти з першим-ліпшим молодиком, що навідався би до цієї хати. Не хотів би я пасти жертвою дарвінізму цього тижня.