— Сонце, ти направду вміла вибирати, — сказав Маркус, обіймаючи її ззаду і цілуючи у вушко. — А ще ж ти мала такий добрий смак.
Джойс прийняла поцілунки, як школярка, що не хоче образити меншого братика своєї кращої подруги.
— Але твоя мати так не думала, правда ж? Вона думала, що я надто інтелектуальна, що я не захочу дітей.
— Але ти її переконала. Ці стегна переконають кого завгодно!
— Так, врешті-решт… але вона недооцінювала мене, чи не так? Вона не вірила, що я із чалфенівської породи.
— Вона просто не знала тебе тоді.
— Гм, і ми здивували її, чи не так?
— Так. Довелось ох як попрацювати в ліжку, щоб задовольнити її!
— У результаті чотири онуки!
Поки вони обмінювалися репліками, Айрі намагалася сконцентруватися на Оскарі, який робив уроборуса із рожевого слона в такий спосіб, що запихав слоновий хобот у його власний задній міст. Вона ніколи не була так близько до цієї загадкової та красивої штуки — середнього класу, і тому трохи розгубилася, заінтригована, захоплена. Це було і незвично, і дивовижно. Вона відчувала себе католицькою дівчинкою, що йде нудистським пляжем, розглядаючи пісок. Вона була, як Колумб, котрий зустрічає наївних аборигенів і не знає, куди подіти очі.
— Ти вже пробач моїх старих, — зауважив Джошуа. — Вони не можуть хвилини витримати, щоб не помацати одне одного.
Але навіть це було сказано з гордістю, бо чалфенівські діти знали, що їхні батьки були унікальним творінням — щасливим подружжям, — яких від сили набереться десяток на весь Ґленард Оак. Айрі подумала про своїх батьків, що торкалися одне одного тепер хіба віртуально — через посередництво предметів, на яких залишалися сліди їхніх пальців: пульт телевізора, кришка від бісквітниці, вимикачі на стінах.
Вона сказала:
— Напевне, це дуже кльово, якщо вони так-о через двадцять років.
Джойс закрутилася, як більярдна кулька:
— Це чудово! Це неймовірно! Ти просинаєшся одного ранку і раптом розумієш, що моногамія — не зв’язує тебе, а навпаки, звільняє! І нам треба ростити дітей — не знаю, чи тобі це знайоме — всі багато пишуть про те, що афро-карибці не налагоджують довготривалих стосунків. Це так сумно, правда? Я у своєму «Внутрішньому житті рослин» пишу про одну жінку з Домініканської республіки, яка переносила горщик зі своєю азалією з дому в дім аж шістьох чоловіків; спочатку азалія жила в неї на підвіконні, потім — у темному кутку, потім — у спальні з вікнами на південь, і так далі. Так не можна поводитися з рослинами.
Це була класична тирада Джойс, і Маркус із Джошуа пасіонарно закотили очі.
Міллат, докуривши свою цигарку, пришльопав назад у кухню.
— То ми тут будемо вчитися, нє? Це все дуже кльово, але я б хотів сьогодні ввечері раніше піти.
Поки Айрі купалася у своїх мріях, повних романтичних антропологів Чалфенів, Міллат скручував собі косячок у саду. Там, де Айрі бачила культуру, вишуканість, клас, інтелект, Міллат бачив гроші, ліниві гроші, гроші, що висіли, як груші, навколо цієї сім’ї, яка нічого, власне, й не робила, гроші, що потребували піти у справу, і чому б цією справою не стати йому, Міллату.
— Отже, — сказала Джойс, плеснувши долонями, намагаючись затримати дітей якомога довше, відкласти — наскільки це можливо — прихід звичної чалфенівської мовчанки, — ви всі будете вчитися тут разом! Що ж, вам з Айрі тут завжди раді. Я вже казала вашому директору — правда, Маркусе? — що це не має бути якимось покаранням. Ви не вчинили жодного бридкого злочину. Між нами: колись я ще й як вирощувала маріхуану…
— Просто отут, — сказав Міллат.
Культивування, подумала Джойс. Треба бути терплячим, регулярно підливати і не втрачати спокою, коли обрізаєш.
— …І ваш директор пояснив нам, що ваші обставини вдома не зовсім… гм… я думаю, вам легше буде працювати тут. Це ж такий важливий рік — рік ваших іспитів. І це просто очевидно, що ви обоє дуже розумні — це скаже кожен, хто подивиться уважніше у ваші очі. Правда, Маркусе?
— Джоше, твоя мати питає мене, чи IQ виражається у вторинних фізичних характеристиках, таких як колір і форма очей тощо. Можна дати якусь розумну відповідь на це запитання?
Джойс наполягала. Миші і люди, гени і зародки — це була Маркусова парафія. Саджанці, доступ світла, ріст, живлення, внутрішнє життя — парафія Джойс. Як на кожному місіонерському кораблі, завдання були розподілені. Маркус стояв на носі, пильнував бурі. Джойс — під палубою, перевіряла в каютах простирадла.