Джойс повернулася до Айрі з виразом ну що тут поробиш на обличчі і двома пальцями показала їй маленьку кількість тридцятирічного бренді «Наполеон», яке слід було накрапати. Айрі вилізла на перекинуте відро, щоб дістати пляшку з полички.
— Окей, давай заспокоїмося. Окей? Окей. Тож. Що трапилося цього разу?
— Я обізвав його членом. Він і є стара залупа, — Міллат ляпнув по пальцях Оскару, який шукав собі іграшку і збирався потягти Міллатові сірники. — Мені треба тепер десь пожити троха.
— Ну, це навіть не питання, ти можеш пожити у нас, звичайно.
Айрі зайшла між ними, Джойс і Міллатом, щоб поставити на столик склянку для бренді із широким денцем.
— Окей, Айрі, дай йому трохи місця врешті, я так собі думаю.
— Та я ж…
— Так, окей, Айрі, йому зараз не потрібен тут натовп…
— Та він чортів брехун, стара, — перебив Міллат з гиркотом, дивлячись кудись перед себе і звертаючись до теплиці так само, як і до присутніх, — він молиться п’ять разів на день, а проте п’є, і в нього немає жодних друзів-мусульман, а потім він на мене гонить нахрін за білу дівчину. І потім він обламався з Маджідом. А на мене виливає все це лайно. І ще хоче, щоб я не тусував із ХВІ. Та я більший нахрін мусульманин, ніж він. Вихрінок!
— Хочеш про це поговорити при всіх чи тільки між нами?
— Джойс, — сказав Міллат, одним ковтком випиваючи своє віскі, — насрати мені на це.
Джойс зрозуміла це як «між нами» і поглядом випровадила всіх з кімнати.
Айрі самій хотілось піти. За чотири місяці, що вони з Міллатом ходили до Чалфенів, продиралися крізь хащі Науки Спарювання та їли спеціально приготовану їжу, склалася дивна ситуація. Чим більших успіхів досягала Айрі — в навчанні, у своїх спробах культурно говорити, у своїй імітації чалфенізму, — тим менше уваги виявляла до неї Джойс. І чим більше Міллат вилазив на голову — приходив без запрошення в неділю, п’яний, з дівками, курив маріхуану по всьому домі, тихцем пив їхній «Дом Періньйон» 1964 року, пісяв у трояндовому саду, збирав ХВІ у їхній вітальні, наговорював 300 фунтів за дзвінок до Бангладеш, називав Маркуса психом, погрожував каструвати Джошуа, обзивав Оскара маленьким смердючим гівнюком, а Джойс — маніячкою, — тим сильніше Джойс його обожнювала. За чотири місяці він уже був винен їй три сотні фунтів, нову пухову ковдру і велосипедну запаску.
— Ти йдеш нагору? — спитав Маркус, коли зачинив двері до Міллата і Джойс, відхиляючись, як тростина, щоб пропустити своїх дітей, які неслися з кухні. — Можу показати тобі ті фотографії, що ти хотіла.
Айрі вдячно посміхнулася Маркусові. Маркус якраз був за неї. Маркус допомагав їй усі ці чотири місяці, поки її розум перетворювався із каші на тверду і чітку субстанцію, поки вона повільно переймала чалфенівський спосіб мислення. Вона сприймала це як велику жертву такого зайнятого чоловіка, але нещодавно почала підозрювати, що Маркус робив це не без певного задоволення. Так, наче дивився на сліпця, який навпомацки складає собі уявлення про обриси нового предмета. Або лабораторну мишу, що знаходить вихід із лабіринту. У будь-якому разі, взамін за його уважність, спочатку стратегічно, а потім цілком щиро, Айрі почала виявляти цікавість до його Миші Майбутнього. Як наслідок, запрошення до Маркусового кабінету на горищі — найулюбленішого місця Айрі в цілому будинку — почастішали.
— Ну, не стій там і не дивись, як баран на нові ворота, — йдемо нагору.
Маркусова кімната не була схожою на жодну кімнату, які раніше бачила Айрі. Сюди не ходив ніхто, і вона не мала жодного іншого призначення, окрім бути Маркусовим кабінетом; тут не зберігалися іграшки, непотрібний мотлох, зламані речі, дошки для прасування; тут ніхто не їв, не спав і не займався сексом. Це не було схоже на Кларине горище — звалища лайна, що дбайливо зберігалося в підписаних коробках, так, наче вона збиралася емігрувати. Маркусова кімната не була схожою на вільні кімнати в будинках емігрантів — по стелю запаковані всім, що колись їм належало, хай уже поїджене міллю і поламане, з горами дрібничок і дурничок — просто для того, щоб доводити: вони тепер мають речі, хоч раніше нічого не мали. Маркусова кімната була цілковито відведена для Маркуса та його роботи. Кабінет. Як у романах Остін, у серіалі «Нагорі, внизу» або в «Шерлоці Холмсі». Поза цим Айрі ніколи не бачила кабінету в реальному житті.
Кімната була маленька, неправильної форми, з похилою підлогою, дерев’яними плінтусами, так що в одній її частині можна було стати на повний зріст, а в іншій — ні; вікно було на стелі і пропускало світло смугами і плямами, в яких танцював пил. У Маркуса було чотири прес-пап’є — мордаті звірюки, з пащек яких вивалювався папір; папір купами лежав по всій кімнаті — на підлозі, на полицях, довкола крісел. На рівні людського обличчя висів густий запах добротного німецького тютюну, який забарвлював сторінки розгорнутих книжок у жовте, а на додатковому столику стояв набір для курців — мундштуки, різноманітні люльки від стандартних гнутих до більш екзотичних форм, коробки з нюхальним тютюном, колекція йоршиків, дбайливо викладених на шкіряну підставку, оздоблену оксамитом, — наче лікарські інструменти. На стінах і згори на каміні — фотографії клану Чалфенів, включно з чудовими портретами Джойс у її гіпівську юність — задерикуваті пиптики грудей і кирпатий ніс, що стирчить із розкішного волосся. Між тим висіли більші шедеври в рамках. Карта родоводу Чалфенів. Фізія явно задоволеного собою Менделя. Великий плакат з Айнштайном в американському баченні — шевелюра ненормального професора, «здивований» погляд і велетенська люлька, а внизу цитата: «Бог не грає в кості на світ». І нарешті, Маркусове величне дубове крісло під портретами втомлених, але тріумфуючих Кріка і Ватсона на тлі моделі дезоксирибонуклеїнової кислоти — спіральних сходів із металевих деталей, які вели від порогу їхньої лабораторії в Кембриджі кудись за межі об’єктива.