— Абощо, — сказала Алсана із загрозою.
— Чого ти боїшся, Алсі? Він інше покоління — ти сама завжди кажеш: мусиш відпустити його шукати власний шлях. Так, і подивись на мене, говори-говори — для тебе я, може, і племінниця-соромітниця, Алсі, але я непогано заробляю собі на своєму взутті. — Алсана із сумнівом покосилася на високі чорні черевики, які Ніна змоделювала, пошила і сама носила. — І я непогано живу — сама знаєш, у мене є життєві принципи. Просто для прикладу. А він уже воює з дядьком Самадом. Не треба йому починати війну ще й з тобою.
Алсана тільки буркнула у свій чорничний чай.
— Якщо вже хочеш чимось перейматися, то переймайся цими з ХВІ, з якими він ошивається. Вони не в собі. І їх дохріна багато. Стільки, що ти навіть і не здогадуєшся. Мо, ти знаєш, різник — так, ти знаєш, — із Гусейнів-Ішмаелів — з Ардашірової гілки родини. Так от, він один із них. І чортів Шіва з ресторану — його вже завербували!
— На його щастя, — в’їдливо вставила Алсана.
— Але це не має стосунку до ісламу, Алсі. Вони пхаються в політику. В певні сфери політики. Один засранець сказав мені й Максін, що ми горітимемо в пекельному вогні. Що ми найнижча форма існування — гірше, ніж слимаки. Я йому за то добряче по яйцях врубала. Оце з приводу кого ти маєш перейматися.
Алсана похитала головою і відмахнулася від Ніни.
— Ти що — не розумієш? Я переймаюся тим, що мого сина від мене забирають! Я вже одного втратила. Шість років я не бачила Маджіда. Шість років. І тепер ці люди, ці Чаффінси — і вони проводять більше часу з Міллатом, ніж я. Ти це розумієш хоча б?
Ніна зітхнула, покрутила ґудзиком на кофточці й тоді, побачивши сльози на тітчиних очах, поступилася і мовчки кивнула.
— Міллат і Айрі часто навіть вечеряють там, — тихо сказала Клара. І Алсана, тобто твоя тітка і я, ми просто подумали… якби ти разок сходила з ними… ти виглядаєш молодою, і ти наче молода, і ти б могла піти і…
— Доповісти вам, — закінчила Ніна, закотивши очі. — Просочитися в стан ворога. Та нещасна сім’я — вони просто не знають, з ким мають справу, чи не так? За ними спостерігають, а вони навіть про це не здогадуються. Це як чортові «Тридцять дев’ять кроків».
— Соромітнице: так чи ні?
Ніна застогнала.
— Так, тіточко. Так, якщо вже так треба.
— Дуже вдячна, — сказала Алсана, допиваючи чай.
Не те, щоб Джойс ненавиділа гомосексуалістів. Їй подобалися геї. І вона їм подобалася. Вона навіть мимоволі зібрала навколо себе маленький гурток геїв, групку чоловіків, що сприймали її як гібрид Барбари Стрейзанд, Бетт Дейвім і Джоан Баез і раз на місяць збирались, щоб зготувати їй вечерю і позахоплюватись її смаком одягатися. Тож Джойс не могла бути гомофобною. Але гомосексуальні жінки… якось Джойс невпевнено почувалася щодо лесбійок. Не те, щоб вона їх недолюблювала. Вона їх просто не розуміла. Джойс розуміла, як чоловіки могли любити чоловіків; вона сама присвятила своє життя любові до чоловіка, тож вона знала, як це. Але ідея жіночої любові до жінки була така далека її когнітивному сприйняттю світу, що вона цього просто не могла перетравити. Саму ідею. Вона її не вловлювала. Бачить Бог, вона намагалась. У сімдесятих вона сумлінно читала «Добро Самотності» і «Наше тіло таке, як воно є» (де був особливий розділ); нещодавно вона прочитала і подивилася «Не лише помаранчі — фрукти», але ніщо з того не допомогло. Це її не ображало. Просто вона не бачила в цьому сенсу. Тож коли Ніна заявилася на обід за руку з Максін, Джойс просто сиділа і заціпеніло витріщалася на них двох, поки вони їли першу страву (хліб з бобовою підливою). Вона сиділа як вкопана і мовчала цілих двадцять хвилин, поки Чалфени торочили свою одвічну балачку, крім частини, за яку відповідала Джойс. Це було так, ніби її загіпнотизували або закутали в густу хмару, і крізь туман вона чула шматки розмови, що велася без неї.
— Тож перше чалфенівске питання, як завжди: чим ви займаєтеся?
— Черевики. Я шию черевики.
— А. Гммм. Не те, щоб предмет для дотепної розмови, боюсь. А ви, чарівна панно?
— Я чарівна панна від лайдакування. Я ношу черевики, які вона робить.
— Ага. Значить, ви не вчитеся?
— Ні, я не переймалася універом. Це окей?
Ніна теж стала в оборону:
— І — щоб ви не напружувалися питати — я так само.
— Що ви, я й не думав вас засмутити…
— І не засмутили.
— Бо це не так уже мене й здивувало… Я знаю, що ви не найбільш академічна родина у світі.
Джойс бачила, що розмова пішла криво, але не могла заговорити, щоб хоч якось згладити її. У її горлянці сиділи чортики, і вона боялася відкрити рота хоч трішки, бо крізь щілину одразу вискочив би один із них. Маркус, який ніколи не помічав, що ображає когось, просяяв.