— Ви обидві — просто неймовірна спокуса для чоловіка.
— Так?
— О, лесбі завжди спокуса. І я певен, деякий пан мав би собі трохи надії, хоча ви, мабуть, надаєте перевагу красі над інтелектом, тож мені й сподіватися не варто.
— Ви виглядаєте аж надто впевненим щодо свого інтелекту, містере Чалфен.
— А хіба я не маю підстав? Я жахливо розумний, знаєте.
Джойс тільки продовжувала дивитися на них, думаючи: «Котра залежить від котрої? Котра привчила іншу? Котра ростить іншу? Котра запилює і котра вигодовує?»
— Ну, чудово мати за столом нових Ікболів, правда, Джош?
— Я Бегам, а не Ікбол, — сказала Ніна.
— Я ніяк не можу позбутися думки, — сказав Маркус, пропустивши її слова повз вуха, — що чоловік-Чалфен і жінка-Ікбол були б просто вибуховою сумішшю. Наче Фред і Джинджер. Ви б нам давали секс, а ми б вам розум чи щось. Га? Ви б тримали Чалфена в тонусі — ви ж такі гарячі, як Ікболи. Індійська пристрасть. Кумедна штука у вашій сім’ї: перше покоління — божевільні вар’яти, а у другого вже є голова на плечах.
— Гммм. Слухай: ніхто не називає мою сім’ю вар’ятами, окей? Навіть якщо вони вар’яти. Тільки я називатиму їх вар’ятами.
— Слухай, спробуй застосовувати мову доречно. Ти можеш сказати «ніхто не називає мою сім’ю вар’ятами», але це не зовсім правильно. Бо люди називають і будуть називати. У будь-якому випадку треба казати: «Я не хочу, щоб люди…» тощо. Це деталь, але ми розумітимемо одне одного краще, якщо не будемо надуживати термінами і сталими фразами.
А тоді, якраз коли Маркус поліз у духовку, щоб витягнути звідти страву на вечерю (курча в горщиках), рот Джойс відкрився сам по собі і, з абсолютно непояснюваних причин, з нього вийшло таке:
— Ви спите одна в одної на грудях замість подушок?
Нінина виделка, на півшляху до рота, завмерла просто навпроти кінчика її носа. Міллат вдавився огірком. Айрі боролася з нижньою щелепою, щоб повернути її в альянс із верхньою. Максін загиготіла.
Але Джойс і не збиралася червоніти. Вона походила від тих кровожерливих жінок, які продовжували йти крізь африканські болота, навіть коли чорношкірі носії кидали їхній багаж на землю і йшли геть, навіть коли білі чоловіки спиралися на свої рушниці та хитали головами. Вона була викувана з того заліза, що й жінки фронтиру, які, озброєні лише Біблією, рушницею і москітною сіткою, холоднокровно змушували чорношкірих чоловіків іти в прерії до горизонту. Джойс не знала слова «відступати». Вона завжди стояла на своєму.
— Просто дуже часто в індійській поезії трапляється образ грудей, на яких сплять, м’яких грудей, грудей-подушок. Мені просто, просто цікаво, чи біла спить на чорній, чи, як можна подумати, чорна на білій? Застосовуючи метафору по-подушки, розумієте, я просто цікавилась… як…
Мовчанка запала довга, густа і хвороблива. Ніна обурено замотала головою і кинула виделку на тарілку. Максін нервово вистукувала «Вільгельма Телля» по скатертині. Джош виглядав так, наче він зараз заплаче.
Врешті, Маркус відкинув голову, плеснув у долоні та видав розгонистий чалфенівський регіт:
— Я цілий вечір хотів запитати це. Молодець, Мама Чалфен!
Отож перший раз за все своє життя Ніні довелося визнати, що тітонька мала цілковиту рацію.
— Ти хотіла, щоб я тобі доповіла, то я тобі доповідаю: божевільні, ідіоти, капелюхи без голови, гумові чоботи в сонячний день, верескливі торби. Усі як один.
Алсана кивнула з відкритим ротом і попросила Ніну втретє переказати уривок, коли за десертом Джойс, подаючи якусь дурницю, спитала, як мусульманські жінки примудряються випікати пироги у своїх довгих чорних простирадлах — хіба рукави не вимазуються в тісто? Так же ж можна запалити себе від газової конфорки!
— І така маячня увесь час, — підсумувала Ніна.
Але, як буває, коли хтось отримує підтвердження стану речей, з’ясувалося, що ніхто насправді не має жодної ідеї, що з цим робити. Айрі та Міллату виповнилося по шістнадцять, і вони безперестанку нагадували своїм шановним матерям, що вони тепер мають повне право робити що захочуть і коли захочуть. Алсана з Кларою не могли заґратувати вікна і замкнути двері, а отже, вони були просто безсилі. Що б вони не зробили, стало б тільки гірше. Айрі ще більше часу відводила на своє «занурення в чалфенізм». Клара бачила, як Айрі морщиться, коли говорить її батько, і зводить брову, коли Клара вкладається в ліжко із улюбленим таблоїдом. Міллат тижнями не з’являвся вдома, інколи повертаючись із несвоїми грішми в кишенях і акцентом, що коливався від м’якої вимови Чалфенів до вуличної балачки ХВІ. Самад просто казився. Ні, не просто. Він мав причину божеволіти. Міллат був ні те ні се, ні риба ні м’ясо, ні мусульманин, ні християнин, ні англієць, ні бенгалець; він існував десь посередині, існував на території свого середнього імені, Зульфікар, у дзвоні двох мечів.