— Мені треба поговорити з ма, — твердо сказала Айрі й підійшла до ліжка. — Вона зі мною вдень не говорить, то що ж мені робити?
— Айрі, будь лашка… я така вишнажена… я просто штараюшя трохи пошпати.
— Я не просто хочу рік канікул, мені це вкрай потрібно. Це ж просто — я молода, я хочу набути досвіду. Хочу поїхати і подивитися на людей у світі… Так робить Джошуа, і його батьки йому допомагають!
— Ну, ми нахрін не можемо цього собі дозволити, — пробурчав Арчі, вилазячи з-під ковдри. — У нас ніхто не має шикарної роботи в науковому інституті, нє?
— Мені не треба ваших грошей — я собі знайду роботу і так-сяк переб’юся. Мені треба ваш дозвіл! Вас обох. Я не хочу сидіти шість місяців десь далеко, думаючи, що ви тут злоститесь.
— Ну, це не до мене, люба, правда? Це до твоєї матері, насправді я…
— Так, тату. Дякую, що перевідкрив чортів велосипед.
— Ну і добре, — роздратувався Арчі, повертаючись до стінки. — Ото й не питай мене більше, раз так…
— Ой тату, я ж не мала на увазі… Мам? Ти не могла б, будь ласка, сісти і говорити розбірливо? Я до тебе говорю? А виглядає, що говорю сама до себе? — сказала Айрі з абсурдними інтонаціями, бо цього року мильні опери по телебаченню привчили покоління англійських дітей оформлювати все, що вони кажуть, у питальні інтонації. — Слухай, мені треба твій дозвіл, чуєш?
Навіть у темряві Айрі побачила, як Клара спохмурніла:
— Дожвіл на шо? Пошльондрати і штроїти вочка десь там якимось неграм? Ти шо — доктор Лівінштон, чи шо? Чи те, шо ти навчилашя в Чалфенів? Бо те, шо ти кажеш, ти можеш робити і тут. Шиди шобі і дивиш на мене вші шішть мішяців!
— Це зовсім не те! Я хочу побачити, як живуть інші люди!..
— І в процеші жнайти шобі шмерть! Чо б тобі не шходити до шушідів — там теж живуть інші люди. Іді шобі подивиш, як вони живуть!
Розлючена, Айрі схопилася за бильце і рішуче перемарширувала на Кларин бік ліжка.
— Чого б тобі не сісти як слід і не говорити зі мною як слід, облиш ти той голосочок маленької дівчин…
У темряві Айрі перечепилася за склянку і засичала, бо холодна вода облила їй пальці й зробила калюжку на килимі. Врешті, коли останні краплі стекли, Айрі раптом із подивом і жахом відчула, що її хтось кусає
— ООЙ!
— Блін, заради Бога, — сказав Арчі, тягнучись до бра і вмикаючи світло. — Що вже тепер?
Айрі подивилася вниз, туди, де боліло. Як би не велася війна, але це був уже зовсім нечесний удар. Якісь штучні зуби, у яких не було рота, вгризалися в її праву ногу.
— Ну ніхріна собі! Що це нахрін таке?
Але питання було зайвим; навіть коли слова ще формувалися в її роті, Айрі вже додала два до двох. Нічний голос. Ідеальна форма і білизна вдень.
Клара поспіхом підхопилася і вихопила свої зуби з-під Айриної ноги, позаяк тепер уже не було сенсу маскуватися, поклала їх просто на нічний столик.
— Жадоволена? — стомлено запитала Клара. (Не те, щоб вона навмисно це приховувала від Айрі, просто якось не було нагоди сказати.)
Але Айрі було шістнадцять, і в такому віці все здається навмисним. Для неї це було черговим номером із довгого переліку батьківських замовчувань і недомовок, черговий приклад бовденівського/джонсівського дару на таємничі історії, яких вам ніколи не розкажуть, минулого, про яке ви ніколи не дізнаєтесь, чуток, які ніколи не будуть підтверджені чи спростовані, і було б добре прожити хоч один день без натяків і припущень; шрапнель у нозі Арчі… фотокартка дивного білого діда Дурхама… ім’я «Офелія» і слово «божевільня»… мотоциклетний шолом і старий фартух із мотоциклетного колеса… запах смаженого з «О’Коннела»… тьмяний спогад нічної поїздки на машині, коли хтось махав рукою хлопцеві на літаку… листи зі шведськими марками і прізвищем Горст Ібельгауфтс або взагалі повернені шведською поштою відправникові…
Ох, яку заплутану павутину ми плетемо. Міллат мав рацію: ці батьки якісь неправильні, безрукі, беззубі. Ці батьки мали море інформації, такої потрібної тобі, але були надто перелякані, щоб тебе почути. Але вона більше так не хотіла, вона втомилася від цього. Її вже нудило від того, що вона ніколи не могла вибити з них повної правди. Тож вона поверталася до відправника.
— Ну, не треба так лякатися, люба, — приязно сказав Арчі. — Це просто зуби. Тепер ти знаєш. І кінець світу з цього приводу не настав.
Але він настав, на свій кшталт. Їй уже було задосить. Айрі повернулася до себе в кімнату, спакувала шкільне приладдя і необхідний одяг у великий рюкзак і вдягла важке пальто поверх нічної сорочки. На якусь мить їй подумалося про Чалфенів, але тепер вона вже знала, що там відповідей теж немає, є лише ще більше пустих місць. Крім того, у Чалфенів була лише одна вільна кімната, і її вже займав Міллат. У глибині серця Айрі знала, куди їй піти, в таку пору туди ходив тільки 17-й, у ньому треба сидіти на другому поверсі на сидінні, розмальованому блювотиною, і відтарабанити сорок сім зупинок, аж поки він доїде до кінцевої. Але вона таки дісталася.