— Ти виглядаєш, як сама смерть, твоя нова колєжанка. Як ти сюда дісталася?
І знову треба бути дуже обережною з відповіддю. Зневага Гортенз до міського транспорту Лондона була справжньою втіхою в її самотній старості. Вона могла взяти одне слово «потяг» і зробити з нього мелодію (Північна лінія), яка розширювалася в арію (Підземка) і розквітала в тему (Наземний транспорт), а потім мистецьки розросталася в оперету (Зло і сваволя Британської залізниці).
— Е-е-е… 17-м автобусом. На другому поверсі було зимно. Може, я трохи застудилася.
— В таких справах не буває ніяких «може», панянко. І вже напевне я не знаю, нашо ти їхала автобусом, коли його ше тре чекати три гудини, отак, на зимно, і потім усі вікна в ньому пувідкривані і ти мусиш замерзати до півсмерті.
Гортенз налила прозору рідину із мастикової баночки собі в долоню:
— Ходи-но сюда!
— Для чого? — запитала Айрі, одразу насторожившись. — Що це?
— Нічо, ходи сюда, кажу. Зніми свої окуляри.
— Тільки не в очі! З моїми очима все гаразд!
— Не кричи мені тут. Я нічо тобі в очі не сиплю.
— Просто скажи мені, що це, — заблагала Айрі, намагаючись зрозуміти, куди Гортенз хоче влити цю гидоту, і одразу заверещала, коли долоня досягла її обличчя і розляпала рідину від підборіддя до чола.
— Аааай, пече!
— Най пече! — сказала Гортенз, наче нічого не відбулося. — Випікає гарячку. Нє, не змивай. Просто лиши йуго, поки воно зробить свою справу.
Айрі скреготала зубами, поки тортури тисяч голочок стихли до п’ятисот, тоді до двадцяти п’яти і, врешті, до відчуття тепла, яке залишається після слабкого ляпаса.
— Ну! — сказала Гортенз, повністю прокинувшись і прибравши тріумфального вигляду. — Накінець ти втікла від тої безбожної жінки, як бачу. І підхопила грипу, поки втікала! Добре… не тре тебе за це ганити, нє, не тре… Ніхто не знає так, як я, чуго варта ота жінка. Ніколи не сидить вдома, зубрить свої ізми і схізми в університеті, лишає чуловіка і ціп’ятко вдома, гулодних і таке інше. Господи Єгово! Це ж єсно, як білий день, що ти втікла! Добре… — Вона зітхнула і поставила мідний баняк на плиту. — Так у Письмі: «І втікати ви будете в долину моїх гір, бо долина гірська сягатиме по Ацал. І втікати ви будете, як утікали перед землетрусом за днів Уззії, царя Юдиного. І прийде Господь, Бог мій, і з Ним усі святі». Захарія, 14:5. Насамкінець добрі повтікають від злих. Н-но, Айрі Амброзія… Я знала, шо ти врешті прийдеш. Усі діти Божі врешті пувертаються.
— Ба, я не прийшла, щоб знайти Бога. Я просто хочу повчитися тут у спокої і навести порядок у власній голові. Мені треба пожити в тебе кілька місяців — хоча б до Нового року. О… у… шось мене нудить. Можна мені апельсинку?
— Та, усі вони вертаються врешті до Бога, — правила своє Гортензія, кладучи гіркий корінь у каструлю. — Пумаранча пластмасова. Квітки теж пластмасові. Не думаю, що Господь виділив мені мої гроші на гусподарство, щоб я купувала фрукти, які ше й швидко псуються. З’їж ліпше фініків.
Айрі покрутила носом на зморщені фрукти, які Гортенз пацнула перед нею.
— Значить, ти лишила Арчібальда з його кубітою… бідака. Я все любила Арчібальда, — сумно сказала Гортенз, відтираючи двома намиленими пальцями коричневу чайну шкірку з чашки. — До нього самого я нічого не маю. Він усе був недурний хлопака. Господи, благослови мирні душі. Він усе був для мене мирною душею. Але ж справа в принципі, нє? З чорного і білого вкупі ніколи не виходить добра. Господь наш Ісус ніколи не хутів, щоб ми це змішували. Саме тому він і сотворив всю цю бідосю тим нещасникам на Вавилонській вежі. Він хутів, шоб всі субі були нарізно. «І тому то названо ймення йому: Вавилон, бо там помішав Господь мову всієї землі. І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі». Буття, 11:9. Коли ти все мішаєш докупи, дубра з того не буде. Бог цього не хутів. Але то не про тебе, — додала вона ніби між іншим. — Ти, певне, єдине добро, яке з того всього вийшло… Ціп’ятко, я дивлюсь на тебе, наче в дзеркало, — сказала вона, задираючи підборіддя Айрі своїми зморщеними пальцями. — У тебе таке саме тіло, велике, бачиш! Стегна, і дупа, і циці. Моя мати були такою. Ти навіть називаєшся на честь моєї матері.
— Айрі? — перепитала Айрі, намагаючись вловити нитку її думок, але гублячи її в тумані гарячки, що знову поверталася.
— Ні, ціп’ятко, Амброзія. Такі штуки не вмирають. Ну, — сказала вона, плескаючи в долоні, наче ловлячи Айрине наступне запитання, — ти спиш у вітальні. Я тобі даю ковдру і пудушки, і догуворимо вранці. Я стаю о шестій, бо маю справи зі Свідками, а ти, я думаю, не спиш довше, як восьма. Ціп’ятко, ти мене чуєш?