— Вибрані Богом завжди здаються дивними для язичників. Містера Топпса просто неправильно сприймають. Він для мене багато важить. Раніше у мене нікого не було. Твоя мама не любить про це розказувати, відколи стала така вся розумна-не-підходь, але Бовденам було тєжко ще здавна. Я врудилася в землетрус. Майже мертва. Потім, коли я стала дурослою кубітою, моя дочка втікла від мене. Я не бачила своєї маленької онучки. У мене був тільки Гусподь всі ці роки. Містер Топпс єдиний чуловік, який пудивився на мене і пушкодував мене. Дурна твоя мама, шо відпустила йуго, бігме!
Айрі спробувала останній раз.
— Що? Що ти маєш на увазі?
— А так, нічо, нічо, Господи Єгово… Ляпаю нині язиком весь Божий день… А так, от і ви, містере Топпс. Ми не спізнюємось, правда?
Містер Топпс, який щойно знову зайшов до квартири, був одягнений у шкіру з голови до ніг і нап’ялив гігантський мотоциклетний шолом; до лівої халяви був причеплений маленький червоний світловідбивач, такий же, тільки білий, був на правій. Він підняв затемнене скло.
— Ні, ми встигаємо, дьокувати Богу. Де ваш шолом, місіс Бе?
— А так, я його тепер тримаю в п’єці. Теплий і смачний хулодними ранками. Айрі Амброзія, ану-но почепи його мені, будь ласка.
Справді, на середньому деці, попередньо підігрітий до другої позначки, лежав шолом Гортенз. Айрі витягла його і обережно почепила поверх пластикових гвоздик.
— Ви їздите на мотоциклі, — сказала Айрі, щоб якось підтримувати розмову.
Але містер Топпс став у позу:
— «Джі Ес Веспа». Нічоуго токого. Я йокусь думов спродати його. Він ногодує про життя, йоуке я б кроще зобув, йокщо ти розумєш, про що я. Моутоцикл — це сексуольний могніт, і, Гоусподь простить мені, я йоуго колись ток і викоуристовувов. Я хоутів спродати його. Але потім місіс Бе переконола мене, шо, з моїми публічними промовоми, мені требо но чомусь добиротися. І місіс Бе не хоче мучитися в автобусах і електричкох у її віці, провда, місіс Бе?
— А так. Він роздобув для мене цю кишеню.
— Коляску, — виправив Раян з образою в голосі. — Це нозивоється коляска. «Мінетто Мотосайкл Комбінейшн», модель 1973 року.
— А так, так, звичайно, коляска, така зручна, як коц. Ми всюди їздимо на ньому — містер Топпс і я.
Гортенз зняла своє пальто з гачка на дверях і витягнула з кишень два світловідбивачі для рукавів.
— Отже, Айрі, у мене нині справ повний ятір, так шо тобі доведеться готувати собі самій, бо я не знаю, коли повернусь. Але не хвилюйся, я скоро буду.
— Нема проблем.
Гортенз зацокала язиком:
— Нема проблем. Це то, шо значить її ім’я на патоа: Айрі — нема проблем. Ну, і як так можна назвати…
Містер Топпс не відповів. Він був уже на тротуарі та заводив «Веспу».
— Спочатку мені треба витягувати її від Чалфенів, — гарчить Клара в телефонну трубку, і її голос відбиває тремоло злості й страху. — А тепер ви, народ, знову.
На іншому кінці її мати виймає посуд з посудомийки і, мовчки слухаючи переносну трубку, затиснуту між вухом і плечем, вичікує час.
— Гортенз, я не хочу, щоб ти забивала їй голову всім цим безглуздям. Ти мене чуєш? Твоя мати носилася з цим лайном, ти носилася з цим лайном, але на мені це закінчилося і далі не піде. Якщо Айрі прийде додому і видасть мені хоч щось із цих дурниць, можеш забути про Друге Пришестя, бо, коли воно прийде, тебе вже не буде.
Сильні слова. Але який крихкий Кларин атеїзм! Він схожий на одного з цих малюсіньких скляних голубів, яких Гортенз виставила у серванті, — хукни сильніше, і вони попадають. Якщо казати по правді, то Клара досі пришвидшує крок, коли проходить повз церкву, наче підліток-вегетаріанець біля м’ясного прилавка; вона обминає десятою дорогою Кілбурн по неділях, бо боїться перестрітися із вуличними проповідниками, які сидять на перекинутих ящиках з-під яблук. Гортенз відчуває Кларин страх. Холоднокровно розбиваючи яйця і відміряючи їх економним жіночим оком, вона рішуча і коротка у відповіді:
— Не хвилюйся за Айрі Амброзію. Вона тепер у добрій хаті. Най сама тобі скаже.
Так ніби вона зійшла на небеса із Святим Духом, а не поховала себе заживо в підвалі, на околиці Ламбета, разом із Раяном Тоипсом.
Клара чує, як її дочка піднімає паралельну трубку; спочатку потріскування, потім голос — ясний, як дзвін:
— Слухай, я не вертаюсь додому, окей, так що не турбуйся. Я повернусь, коли повернусь, просто не хвилюйся за мене.
І справді, не треба хвилюватися, немає за що хвилюватися, хіба що, може, за тріскучий мороз за шибами, навіть собаче гівно замерзло грудкою, і вітрове скло на машинах теж покрилося кригою, а Клара колись жила в тому підвальчику взимку. Вона знає, що це означає. О, незрівнянно ясно о шостій ранку, так, чудове світло на годинку. Але чим коротші дні, тим довші ночі, темніший будинок, і тим легше, легше, легше сплутати тінь із письменом на стіні, звук ніг, що шаркають на рівні з вікном, із відлунням далекого грому, і північний передзвін годинника, який відбиває Новий рік, із дзвоном, що сповіщає про кінець світу.