Задивившись на якийсь час на ноги, що проходили на рівні їхніх облич — у шкіряних туфлях, кросівках, на шпилях, — Айрі відповіла:
— Так, це їм покаже.
Першого квітня, на День дурнів, на порозі в Айрі з’явився Самад. Він зайшов дорогою до ресторану, в білому костюмі, що наче в корови в роті побував, і нагадував розчарованого святого. Він виглядав так, наче ось-ось заплаче. Айрі впустила його.
— Привіт, міс Джонс, — легенько кивнув їй. — Як поживає твій батько?
Айрі впізнала гру.
— Ви його бачите частіше за нас. А як поживає ваш Бог?
— Дуже добре, дякую. Ти бачилась з моїм нікудишнім сином останнім часом?
Не встигла Айрі сказати свою наступну репліку, як Самад розридався, і його довелося проводити в кімнату, саджати в Даркусове крісло і відпоювати чаєм, щоб він міг говорити.
— Містере Ікбол, що не так?
— А що так?
— Щось трапилося з моїм татом?
— О ні, ні… Арчібальд в порядку. Він — як ходяча реклама пральної машинки. Крутиться, крутиться і зовсім не зношується.
— Тоді що сталось?
— Міллат. Він пропав ось уже три тижні.
— Боже. А ви телефонували Чалфенам?
— Він не в них. Я знаю, де він є. Він з вогню скочив у полум’я. Він сидить із цими сновидами в зелених краватках. У спортцентрі в Честері.
— Ніхріна собі.
Айрі сіла на підлогу, схрестивши ноги, і вийняла цигарку.
— Я його не бачила в школі, але я щось не задумувалась, скільки його вже не було. Але якщо ви знаєте, де він…
— Я не поїхав туди шукати його, я прийшов спитати твоєї поради, Айрі. Що мені робити? Ти його знаєш — як я маю достукатися до нього?
Айрі закусила губу — стара звичка її матері:
— Ну, я не знаю… Ми вже не такі близькі, як колись… але я завжди думала, що справа в Маджіді… йому його не вистачає… ну, він цього ніколи не визнавав… але Маджід — його двійняшка і, може, якби він був тут…
— Ні, ні. Ні, ні, ні. Я б хотів, щоб усе було так просто. Тільки Аллах знає, як я покладав усі свої сподівання на Маджіда. А тепер він каже, що повертається вивчати англійське право — і за нього платить ця сімейка Чалфенів. Він хоче займатися правом людей замість права Господа. Він нічого не навчився з того, що казав нам пророк Мухаммед — мир Йому! Звісно, його мати задоволена по вуха. Але для мене він — саме розчарування. Він більш англієць, ніж самі англійці. Повір мені, з Маджіда Міллатові добра не буде. Як і Маджідові з Міллата. Вони обидва збилися на манівці. Відхилилися безмірно від життя, яке я їм накреслив. Вони сто відсотків поодружуються з білими жінками на ім’я Шейла і зведуть мене в могилу замолоду. Все, чого я хотів, — це два добрих мусульманських хлопчики. Ой, Айрі… — Самад узяв її за вільну руку і погладив із сумною теплотою. — Я просто не можу зрозуміти, де я помилився. Ти вчиш їх, але вони не слухають, бо у них у навушниках гримить «Паблік енемі». Ти їм показуєш широку дорогу правди, а вони вишукують криву стежечку облуди. Ти їх ведеш, а вони тікають у тебе з-під руки до спортцентру в Честері. Ти намагаєшся все спланувати, і ніщо не трапляється так, як ти собі уявляв…
«Але якби ви могли почати спочатку, — подумала Айрі, — якби ви могли відвести їх до витоків річки, до батьківщини…» Але вона цього не сказала вголос, бо він відчував це так, як і вона, і обоє знали, що це допоможе хіба так, як тому, хто ловить свою тінь.
Натомість вона витягнула свою руку з-під його і поклала її поверху — ласка за ласку:
— О, містере Ікбол. Я навіть не знаю, що сказати…
— Нема таких слів. Син, котрого я послав додому, вертається чистокровним англійцем у білому костюмі, юристом в ідіотській перуці. А син, якого я тримав при собі, став тут продажним фундаменталістом-терористом у зеленій краватці. Інколи я сам дивуюся, чому це мене має хвилювати, — гірко підсумував Самад, виказуючи слід свого двадцятирічного перебування в Англії. — Справді так думаю. Сьогодні я вже думаю, що в момент, коли ти перетинаєш кордон цієї країни, ти підписуєш угоду з дияволом. Ти даєш свій паспорт на митниці, тобі ставлять штамп, ти хочеш трохи заробити, почати свою справу… але ти плануєш повернутися! Хто хоче залишитись? Холодно, мокро, жалюгідно; жахлива їжа, потворні газети — хто хоче жити в такому місці? В місці, де тобі ніколи не раді, де тебе тільки терплять. Тільки терплять. Наче ти тварина, хоч і домашня. Хто хоче залишатися? Але ти підписався у диявола… тебе втягує, і раптом ти вже не здатний на те, щоб повернутися, твоїх дітей уже не можна впізнати, і ти ніде вже не маєш дому.