— А, та нічого так. Трохи нафіг дивакувата. Трохи компостує мізки.
Маркус спохмурнів. Ідея книжки належала його агенту — чтиво для обох культурних рівнів — високого/низького. Спочатку Маркус писав «серйозний науковий» розділ — дослідження з генетики, а потім до справи брався романіст і розвивав Маркусові ідеї з погляду белетристики, вигадки, що-якби, і так дублювалися всі вісім розділів. Маркус мусив подбати про університет для своїх дітей, та ще й про правничу освіту Маджіда, і він погодився на цей проект з фінансових причин. Тому книжка не була тим, на що люди довго чекають чи чого справді потребують, і Маркус думав про неї як про провал. Трохи дивакувата? Компостування мізків?
— Мммм, а чому саме дивакувата?
Дівчина підозріло глянула на нього:
— Це що — допит?
Маркус здав трохи назад. Його чалфеністська впевненість завжди маліла, коли він опинявся далеко від своєї сім’ї. Він був прямим чоловіком і не вмів ставити інших запитань, окрім прямих, але за останні роки він зрозумів, що його прямота не завжди вела до таких же прямих відповідей від незнайомців, як відповіді у його маленькому колі. У зовнішньому світі, поза його сім’єю і коледжем, свою мову треба було якось оформлювати. Особливо людям із незвичним, як у нього, виглядом, міркував Маркус; немолодим, з ексцентричними кучеряшками і в окулярах без нижніх скелець. Такі люди мусять оформлювати свою мову, щоб вона була легшою до споживання. Приємні дурнички, безсенсовні фрази, будь ласки і дякуї.
— Та ні, не допит. Бачите, я просто збирався почитати її сам. Знаєте, я чув, вона варта уваги. І мені стало цікаво, чому ви вважаєте її дивацькою.
Дівчина, яка на той час уже зрозуміла, що Маркус не був ані серійним вбивцею, ані сексуальним маніяком, трохи розпружилася і знову сперлася на спинку:
— Ну, я не знаю. Не стільки дивацька, скільки страшна.
— Як це — страшна?
— Ну, це страшно — хіба ні? Усе це генетичне програмування.
— Хіба?
— Ага, втручатися в тіло. Вони вважають, що існує ген розуму, сексуальності — практично всього, розумієте? Рекомбінаційні технології ДНК, — сказала дівчина, обережно пробуючи ґрунт Маркусової обізнаності. Маркус і бровою не повів, тому вона продовжувала вже сміливіше: — Якщо ти знайшов обмежувальний ензим для певної, ну, частинки ДНК, то ти вже можеш вмикати-вимикати все, наче якийсь нещасний відеоплеєр. Це те, що вони роблять зі своїми бідолашними мишами. Це просто фіг знає, як страшно. Я вже не кажу про, ну, патогенез тощо, вирощування хвороби, всі ці організми, які вони розводять у чашках Петрі. Я думаю, я вивчаю політологію, ага, і я собі думаю: та що вони таке творять? І кого вони хочуть стерти з лиця землі? Мусите бути всерйоз наївним, якщо вірите, що Захід це не використає на Сході — на арабах, наприклад. Так вони швидко впораються з ісламським фундаменталізмом — ні, серйозно вам кажу, — відповіла вона на підняту Маркусову брову, — пахне смаленим. Я думаю, читаючи це лайно, бачиш, як близько наука стоїть до наукової фантастики.
Наскільки це бачив Маркус, наука і наукова фантастика нагадували швидше два кораблі, що вночі, та ще й у тумані, розминалися один з одним. Робот наукової фантастики, наприклад, — та й навіть робот, як його уявляв Маркусів син Оскар, — на тисячі років випереджував можливості роботів чи штучного інтелекту, які мала наразі наука. Тоді як роботи в Оскаровій уяві співали, танцювали і поділяли з ним його радощі й прикрощі, далеко в Массачусетському технічному університеті якийсь нещасний мудак довго й нудно бився над створенням машини, яка бодай приблизно могла б відтворити рухи одного-єдиного пальця людської руки. З іншого боку, найпростіші біологічні факти, взяти хоча б будову тваринних клітин, залишались великою таємницею для всіх, крім школярів дев’ятого класу і таких вчених, як Маркус; перші малювали її в класі, другий заносив у цю структуру чужорідні ДНК. Між цими двома берегами, або принаймні так воно бачилось Маркусу, хлюпав безнадійний океан ідіотів, конспіратистів, релігійних сновид, упереджених романістів, активістів Грінпісу, студентів політології та інших видів фундаменталістів, які не мали чого робити, як воювати зі справою його життя. За кілька останніх місяців, відколи його Миша Майбутнього здобула трохи розголосу, Маркусу довелося повірити в існування цих людей, повірити, що вони справді існували в такій кількості, і це було для нього так важко, наче його завели в сад і сказали повірити, що тут живуть феї.