— Ну, вони тут розводяться про прогрес, — вискливо сказала дівчина, входячи в раж. — Вони говорять про стрибки і гальма в медицині ля-ля-тапаля, але під усім цим, читай, якщо хтось знатиме, як вилучити «небажані» якості в людях, то влада цим, ясна справа, скористається. Я про те — а що є небажаним? Щось у цьому є фашистське. Як на мене, це добра книжка, але врешті ти думаєш: ну і куди ми з вами так прийдем? Забацаєм мільйон блондинів з голубими очима? Організуємо службу «Діти — поштою»? Я вам кажу, якщо ви індійка, як, наприклад, я, то це вже привід насторожитися, нє? А потім, вони вживлюють рак цим нещасним тваринам; з тої опери, що хто ви такий, щоб втручатися в той мишачий організм? Врешті, творити тваринку на те, щоб вона померла, це так, як замахнутися на місце Бога! Особисто я індуїстка, так що це не те щоб релігійна штука чи що, але я поважаю святість життя, нє? А ці люди, ну, вони програмують мишу, визначають кожен її рух, ага, коли вона буде мати мишенят, коли їй помирати. Це неприродно!
Маркус кивнув і спробував приховати своє виснаження. Його виснажила сама необхідність дослухати її до кінця. Ніде у своїй книжці він навіть не торкнувся людської євгеніки, це була не його парафія, і він цим взагалі не цікавився. І тим не менше ця дівчина примудрилася прочитати книжку, майже повністю присвячену найпрозаїчнішому розвитку рекомбінаційних технологій ДНК — генній терапії, протеїнам, що поглинають кров’яні тільця, клонуванню інсуліну, — і виколупати з неї купу таблоїдних неофашистських ідей: бездумне клонування людей, генетичне програмування статевих і расових ознак, мутовані хвороби тощо. Тільки розділ про цю мишу міг спровокувати таку істеричну реакцію. Сама назва книжки (ідея його агента) відсилала до цієї миші, і на цю ж мишу нападалася преса. Маркус зараз ясно бачив те, про що підозрював раніше: якби не миша, книжка б узагалі не була нікому цікавою. Жодна інша справа, якою він займався, не притягувала громадську увагу так, як миша. Запрограмувати мишаче майбутнє — це викликало жвавий інтерес. Люди бачили це у такий спосіб: то не було програмування розвитку раку чи репродуктивного циклу, то було програмування майбутнього цілої миші. Люди зосереджувалися на миші, як і завжди, і це його не дивувало. Здавалося, вони не здатні подумати про тваринку як про простір, біологічний простір для експериментів зі спадковості, хвороб, смертності. Мишачість миші виглядала чимось, за чим вони вже нічого не могли помислити. Фотографія трансгенної миші з Маркусової лабораторії, разом зі статтею про боротьбу за пацієнта, з’явилася в «Таймс». І він, і газета одержали тонни ненависницьких листів від таких кардинально несхожих організацій, як Консервативна жіноча асоціація, лоббі проти вівісекції, Нація ісламу, ректор Церкви святої Агнеси, Беркшир і редакторська колегія радикально лівих «Шн’юз». Ніна Беrам потелефонувана йому, щоб повідомити, що він реінкарнується у таргана. Ґленард Оак, яка завжди хилилася за вітром преси, відкликала своє запрошення прочитати лекцію на Тижні науки. Його власний син, його Джошуа, досі відмовляється з ним розмовляти. Це все божевілля сильно струсило його. Воно мимоволі пробудило його страхи. А все тому, що громадськість була на три кроки попереду нього, як Оскарів робот. Вони вже розіграли свої смертельні ігри, вже зрозуміли, що буде результатом його роботи — дещо, що він навіть не міг собі уявити! — їх видиво було повне клонів, зомбі, спроектованих дітей, штучних генів. Звісно, він розумів: робота, яку він провадив, передбачала певну залежність від гри на полі моралі; так, врешті, було з усіма науковцями. Ти працюєш частково в темряві, непевний, що з того постане, непевний, чи не буде твоє ім’я очорнене як ім’я ворога, і чи на твоєму порозі не складатимуть чиїхось тіл. Ніхто з тих, хто працює над новою сферою і виконує насправді візіонерську роботу, не може бути певним, що пройде цим чи наступним століттям, не заплямувавши кров’ю руки. Але припинити роботу? Заткати Айнштайна? Зв’язати руки Гайзенбергу? Чого ви хочете досягти?
— Але ж ви не будете сперечатися, — почав Маркус, більш схвильованим тоном, ніж він від себе чекав, — що це не аргумент. Усі тварини в тому чи іншому сенсі запрограмовані на смерть. Це абсолютно природно. Якщо це й виглядає на випадковість, то, бачите, тільки тому, що ми просто не зовсім розуміємо механізми. Ми не знаємо напевне, чому деякі люди мають підвищений ризик раку. Ми донині не знаємо, чому від природних причин дехто вмирає у шістдесят три, а дехто — в дев’яносто сім. І звісно, воно було б цікаво дізнатися хоч трошки більше про ці речі. І звісно, сенс таких речей, як онкомиша, в тому, що це шанс побачити життя і смерть під мікро…