— Ага, ну… — сказала дівчина, запихаючи книжку в сумку. — Як би там не було. Мені пора до воріт номер 52. Приємно було поспілкуватися. Але так і є, почитайте її. Я просто фанатію від Сюррея Т. Бенкса… його мура бере за душу.
Маркус провів поглядом дівчину з її рухливим хвостиком, поки вона не злилася з натовпом таких же чорноволосих дівчат і не загубилася між ними. Одразу він відчув полегшення і з насолодою подумав про свою зустріч біля воріт номер 32 з Маджідом Ікболом, хлопцем із цілком іншого тіста, чи то іншого замісу, як там каже приказка. Маючи ще п’ятнадцять хвилин, він лишив свою каву, яка одразу вистигла від окропу до помийок, і почав прогулюватися біля 50-х воріт. У його голові пульсувала фраза «зустріч інтелектів». Він розумів, що так думати про сімнадцятилітнього хлопчика було цілком абсурдно, а все ж він так думав, він так відчував: певне піднесення, яке, мабуть, відчував його власний ментор, коли сімнадцятилітній Маркус Чалфен входив до його убогого кабінету. Певна сатисфакція. Маркус був знайомий із взаємно корисним самозаспокоєнням, що струмує від ментора до протеже і назад (ох, але ж ви неперевершені й удостоїли мене тим, що витрачаєте на мене час! Ох, але я неперевершений, і тому ви звернули на мене увагу поміж усіх інших учнів!). Так він знаходив собі віддушину. І він був радий зустрічати Маджіда першим, тим більше — зустрічати сам, хоч, хотів він вірити, — це не його провина. Просто низка щасливих збігів. Машина Ікболів поламалася, а Маркусів хетчбек був маленький. Він переконав Самада й Алсану, Самада й Алсану, що багаж Маджіда не поміститься, якщо вони поїдуть з ним. Міллат був у Честері з ХВІ, і переповідали, він сказав у манері героїв мафіозних фільмів: «У мене немає брата». Айрі вранці мала екзамен. Джошуа відмовився сідати в машину, в якій уже сидів Маркус; та й він, власне, тепер уникав машин, обираючи екологічно етичний двоколісний спосіб пересування. Оскільки Джошуа зайшов у своєму виборі далеко, Маркус поставився до цього як до всіх людських рішень такого типу. Він не міг з ними ані погодитися, ані заперечити їх як ідеї. Немає жодного сенсу у стількох справах, які люди вважають важливими. І в цьому теперішньому відчуженні з Джошуа він почувався ще більш безсилим, йому боліло, що навіть його рідний син не був настільки чалфеністом, як би йому хотілося. І за кілька останніх місяців він набудував собі сподівань, пов’язаних із Маджідом (він ішов дедалі швидше, ворота 28, ворота 29, ворота 30); мабуть, він відпрацював свою надію, почав вірити, що Маджід стане провідною зіркою для чалфенізму, навіть якщо той уже загинув серед цієї маячні. Вони порятують один одного. Це ж не банальна віра, Маркусе? Так він запитував себе, поки бігав сюди-туди. Це питання нервувало його. Потім воно зникло і з’явилася відповідь. Ні, не віра, ні, Маркусе, принаймні не сліпа. Дещо сильніше, твердіше. Інтелектуальна віра.
Отже, ворота номер 32. Їх буде тільки двоє, врешті, вони сьогодні зустрінуться, сміливо подолавши прірву між двома континентами; вчитель та його натхненний учень, і відбудеться перше, історичне рукостискання. Маркус навіть на секунду не припускав, що зустріч може піти криво. Він не ладнав з історією (а наука навчила його, що минуле — це місце, де люди діяли наосліп, натемно, тоді як майбутнє неодмінно було осяяне світлом: місце, де люди робитимуть речі правильно, принаймні більш правильно). Він не чув страхітливих історій про те, як зустрічаються чорний та білий чоловіки — обоє повні важких очікувань, але тільки один із владою. Він навіть не приніс із собою табличку, клаптик паперу з ім’ям на ньому, так, як решта людей, які чекали разом із ним у залі, і коли він нарешті озирнувся навколо, це його стурбувало. Як вони впізнають одне одного? Потім він згадав, що зустрічає одного із близнюків, і це змусило його голосно розсміятися. Це було неймовірно і велично, навіть для Маркуса, що хлопчики вийшли із того самого тунелю із абсолютно однаковим набором генів, і все ж були у всьому такі різні. Він побачить його, а проте не бачитиме. Він упізнає його, і все ж упізнавання буде неправдивим. І перш ніж йому випало подумати, що це означає, якщо це взагалі щось означало, вони вже почали виходити йому назустріч — пасажири рейсу номер 261; балакучий натовп, що вилився на нього, як потік, і лише в останню мить вивертався в інші напрями, від чого Маркус відчув себе наче на краю водоспаду. «Nomoskār… sālām ā lekum… kаmon āсhō?» — ці слова лунали між ними і їхніми друзями по той бік бар’єра; одні жінки в чадрах, інші — в сарі, чоловіки у дивній суміші тканини, шкіри, твіду, вовни і нейлону, з маленькими шапочками на голові, які нагадали Маркусові Джавахарлала Неру; діти в тайванських джемперах і з яскраво-червоними чи жовтогарячими рюкзачками; вони виходили з дверей і йшли до конкорсу воріт 32; вони зустрічалися з тітками, водіями, дітьми, представниками місцевої влади, засмаглими і білозубими працівниками авіакомпаній…