— У цьому столітті є місце ще для одного великого хлопця, — сказав йому Маджід (геній лестощів), — Фройд, Айнштайн, Крік і Ватсон… І тут порожнє місце, Маркусе. Автобус ще не повний. Дінь, дінь! Місце для ще одного пасажира…
І від цього не можна було відмовитися. Цьому не можна було протистояти. Маркус і Маджід. Маджід і Маркус. Усе інше не важливо. Обидва не задумувалися, як вони засмучують Айрі, як їхня дружба перекидає все догори ногами і плющить усталені стосунки людей навколо. Маркус відійшов, як Мунтбаттен від Індії або пересичений сексом підліток від своєї чергової дівчини. Він забив на відповідальність, за все і за всіх — Чалфенів, Ікболів, Джонсів, — ніщо не важило, крім Маджіда і мишей. Усі решта називались фанатиками. І Айрі кусала губу, і Маджід був добрим, і Маджід був хорошим, і Маджід ходив по хаті в білому. Але як усі маніфестанти Другого Пришестя, всі святі, спасителі і гуру, Маджід Ікбол був такою ж, як сказонула Ніна, першокласною, стовідсотковою, зуб даю, абсолютною і остаточною колючкою в задниці. Типова розмова:
— Айрі, я розгублений.
— Не зараз, Маджіде, я розмовляю по телефону.
— Мені не хочеться відривати тебе від твоєї розмови, але це нагальна справа. Я розгубився.
— Маджіде, ти б не міг…
— Розумієш. Джойс ласкаво купила мені ці джинси. Вони називаються «Левіс».
— Будьте добрі, я вам передзвоню, гаразд? Так… окей… До побачення! Що, Маджіде? Це був важливий дзвінок. Що сталося?
— Тож дивись, у мене є ці красиві американські джинси «Левіс», білі джинси, які сестра Джойс привезла з канікул з Чикаго, його ще називають Вітряним містом, хоч я сумніваюся, що клімат Чикаго такий уже незвичний, з огляду на його близькість до Канади. Мої чиказькі джинси. Який продуманий подарунок! Я був такий схвильований, коли мені їх подарували. Але потім я розгубився, бо побачив оцю наліпку всередині, яка каже, що ці джинси «всядуться по фігурі». Я спитав себе, що це може означати: «всядуться по фігурі»?
— Вони всідаються, аж поки не всядуться по фігурі, Маджіде. Я так думаю.
— Але Джойс була така уважна, що купила їх якраз потрібного розміру — ось, бачиш? 32-й, 34-й.
— Добре, Маджіде. Не треба мені показувати твої джинси, я тобі на слово вірю. Значить, не пери їх у гарячій воді.
— Я теж спочатку зробив такий висновок. Але, виглядає, немає якоїсь окремої процедури всідання. Якщо ти їх попереш, то вони всядуться.
— Неймовірно.
— А ти розумієш, що в якусь мить джинси потрібно буде попрати?
— До чого ти хилиш, Маджіде?
— Отож, чи вони всідаються з якогось певного розрахунку, і, якщо так, то на скільки відсотків? Якщо розрахунок неправильний, то буде ціла біда, ні? Це погано — якщо вони всядуться по фігурі, але виявиться, що це не моя фігура. Є інший варіант, як запропонував Джек, що вони всядуться по контурах мого тіла. Але — як такі речі можливі?
— Блін, чому ти нахрін не залізеш у ванну в джинсах і не подивишся, що з ними нахрін станеться?
Але збити Маджіда словами було неможливо. Він підставляв другу щоку. Інколи по сто разів на день, як солодка дівчинка, що перебрала екстазі. У нього був свій спосіб посміхатися вам, не вражений і не злий, він схиляв голову (точно так, як це робив його батько, коли приймав замовлення на кльоцки з каррі) жестом всепрощення. У нього було співчуття до всіх, у Маджіда. І це була нестерпна колючка в задниці.
— Умммм, я не хотіла… Ой, блін. Пробач. Слухай… Я не знаю… ти просто такий… ти чув щось від Міллата?
— Мій брат уникає мене, — казав Маджід, вираз всепрощення на його обличчі ніяк не змінювався, — він вважає мене Каїном за те, що я не вірую. Принаймні в його Бога чи інших подібних. Через це він не хоче бачитися зі мною і навіть відмовляється говорити по телефону.
— О, та знаєш, він заспокоїться. Він завжди був впертим засранцем.
— Звісно, ти любиш його, — продовжував Маджід, не залишаючи Айрі часу на заперечення. — Тому ти знаєш його звички і поведінку. І ти зрозумієш, як люто він відкидає моє навернення. Я навернувся до Життя. Там, де він бачить свого Бога, я бачу мільйонний знак «пі», аргументи з Платанового «Федра», ідеальний парадокс. Але для Міллата цього не достатньо.
Айрі зирнула йому в обличчя. Там було щось, що вона не могла зрозуміти ось уже чотири місяці, бо воно ховалося за його юністю, його поглядом, його чистим одягом і гігієною. Тепер вона роздивилася. Він був із тих, що й Божевільна Мері, індіанка з білим обличчям, синіми губами і старою перукою на шнурочку. Такий же, як ті, хто, йдучи Віллесденськими вулицями, не мріють про пиво «Блек Лейбл», допомогу з безробіття, чужий плеєр або темну алейку, де можна безоплатно попісяти. У таких, як він, була своя справа. Пророцтво. І вони просто світилися з обличчя Маджіда. Він жадав безперервно проповідувати вам.