— Окей, окей, жінко. П’ять хвилин. Мені треба закінчити три комбінезони — хай там хоч кінець світу.
Алсана відчинила двері, і Джойс увійшла в коридор; якусь мить вони змірювали одна одну поглядами, якими змірюють один одного боксери перед контрольним зважуванням. Вони були однозначно в одній ваговій категорії. Чого Джойс бракувало в грудях, компенсував її зад. Там, де Алсана була слабкою в делікатних рисах — тонкий милий носик, світлі брови, — вона надолужувала в міцних, складених на грудях руках — втіленні материнської могутності. Бо, врешті-решт, вона тут була матір’ю. Матір’ю хлопців, про яких тут мало йтися. Вона тримала козирну карту на випадок, якщо її змусять нею скористатися.
— Окі-докі, ну, — поманила Джойс Алсана, втискаючись у вузькі кухонні двері. — Чай чи хай буде кава?
— Чай, — твердо сказала Джойс. — Фруктовий, якщо можна.
— Фруктовий не можна. Навіть з бергамотом не можна. Я приїхала з країни чаїв у цю діру і тут навіть не можу дозволити собі чашки чаю. П. Ж. Тіпс можна, і нічого більше.
Джойс пересмикнулась:
— П. Ж. Тіпс у такому разі. Будь ласка.
— Як забажаєте.
Чашка чаю була поставлена перед Джойс за кілька хвилин — сіра, з обідком піни і тисячею мікробів, які плавали зверху, така маленька, що хто б міг подумати. Алсана дала Джойс хвильку насолодитись видовищем.
— Просто дайте йому трохи вистигнути, — весело пояснила вона. — Мій чоловік зачепив трубу, коли копав грядку під цибулю. З того часу наша вода трохи кумедна. В ній можуть плавати всякі хріновинки, але їх може і не бути. Ви почекайте трохи, і воно осідає. Бачите? — Алсана непереконливо помішала ложечкою, і ще більші хмари хріновинок закружляли на поверхні. — Бачите? Можна пригощати самого Шаха Джахана!
Джойс підозріло сьорбнула і відставила чашку.
— Місіс Ікбол, я знаю, нам не дуже вдавалося спілкуватися в минулому, але…
— Місіс Чалфен, — сказала Алсана, піднявши свій довгий вказівний пальчик, щоб зупинити Джойс. — Є два правила, які знають усі — від Грінвіча до Японії. Перше — не можна дозволити, щоб твоя країна стала факторією. Дуже важливо. Якби мої предки дотримувалися цього правила, я б зараз була в іншій ситуації, але таке вже життя. А друге правило — ніколи не втручайся в особисті справи іншої сім’ї. Молока?
— Ні, ні, дякую. Ложечку цукру.
Алсана вкинула величезну ложку з гіркою до чашки Джойс.
— Ви думаєте, я втручаюся?
— Я думаю, ви вже втрутилися.
— Але я всього лиш хочу, щоб близнюки бачилися між собою.
— Ви — причина того, що вони не бачаться.
— Але Маджід живе у нас тільки тому, що Міллат не хоче жити з ним тут. І Маджід каже, що ваш чоловік насилу терпить його присутність.
Алсана, не здатна довго витримувати тиск, вибухнула:
— І чому він його не може терпіти? Бо ви, ви і ваш чоловік втягнули Маджіда у щось настільки не притаманне нашій культурі, нашим віруванням, що ми його насилу пізнаємо! Ви це зробили! Тепер він не мирить зі своїм братом. Неможливий конфлікт! Ці чортові засранці із зеленими метеликами: Міллат тепер весь час із ними. Зовсім встряв. Він мені не говорить, але я все чую. Вони називають себе послідовниками ісламу, але вони просто зарізяки, бандюки, які вештаються Кілбурном, як сотні інших божевільних. А тепер вони ще й розсилають — як воно називається — складані папірчики людям на голову.
— Листівки?
— Листівки. Листівки про вашого чоловіка і його богомерзенну мишу. Заварюють проблему, так, сер. Я їх знайшла цілі пачки в нього під ліжком, — Алсана підвелася, витягнула з кишені фартуха ключ і відкрила шухляду, по вінця напхану зеленими листівками, які тут же випали на підлогу. — Він знову зник. Уже три дні. Мені треба покласти їх назад ще до того, як він помітить, що їх хтось брав. Візьміть трохи, давайте, візьміть, жінко, візьміть їх і покажіть Маджіду. Покажіть йому, що ви наробили. Два хлопці, розтягнуті на два полюси. Ви вчинили війну між моїми хлопчиками. Ви їх розділили!