— Ну нахрін, — сказав Арчі, поперхнувшись, — шоб отак?
Нейтральне місце. Щоб сьогодні знайти таке, треба, щоб добре поталанило, може, навіть більше, ніж з Арчиним пінболом. Невідомо, скільки лайна треба було відшкрябати від минулого, щоб отримати чистий аркуш. Расу. Землю. Власність. Віру. Крадіжки. Кров. І ще кров. І знову кров. І не тільки місце мало бути нейтральним. Але й посланець, який мав довести до місця, і посланець, котрий послав посланця. У Північному Лондоні ані таких місць, ані таких людей не залишилося. Але Джойс доклала всіх можливих зусиль. Найперше, вона вибралася до Клари. В Клариному навчальному закладі, університетському корпусі з червоної цегли на південному заході біля Темзи, була аудиторія, де вона готувалася до занять по п’ятницях. Один добрий викладач позичав їй ключа. Завжди вільна між третьою і шостою. Всередині: дошка, кілька парт, кілька стільців, дві лампи, проектор, шафа з каталогом, комп’ютер. Жодній із цих речей не було більше, ніж дванадцять років, Клара могла заприсягнутися. Сам університет мав лише дванадцять років. Збудований на вільному шматку землі — жодних індійських цвинтарів, жодних римських віадуків, жодних уламків космічних кораблів і руїн давніх храмів. Просто шмат землі. Нейтральне місце. Клара дала ключ Джойс, а Джойс дала його Айрі.
— Але чому я? Я до цього не маю діла.
— У тому й справа, люба моя. Я надто маю до цього діло. А ти — ідеальна. Бо ти його знаєш, але ти його не знаєш, — загадково прорекла Джойс. Вона простягнула Айрі своє довге зимове пальто, рукавички і Маркусову шапку з помпоном, — і тому, що ти його любиш, хоч він тебе — ні.
— Ага, дякую, Джойс. Дякую, шо нагадала.
— Любов — причина, Айрі.
— Ні, Джойс, любов не є нахрін ніякою причиною, — Айрі стояла на порозі дому Чалфенів, спостерігаючи за власним, матеріалізованим на морозі подихом. — Це просто слово на п’ять букв, яке добре рекламує страхування і шампуні-кондиціонери. Тут, бляха, дуже холодно. Будеш мені винна.
— Усі всім винні, — погодилася Джойс і зачинила двері.
Айрі вийшла на вулицю, яку знала, як свої п’ять пальців, і пішла шляхом, ходженим мільйон разів. Якби її тоді хтось запитав, що таке пам’ять, яке найточніше визначення пам’яті, вона б відповіла: це вулиця, на якій ти вперше стрибнув у купу жовтого листя. І зараз вона якраз йшла такою вулицею. З кожним рипучим кроком набігали спогади про інші рипучі кроки. Її пронизували знайомі запахи: мокра деревина, і рінь навколо насаджень, і запах вологого листя. Вона відчула зворушення. Незважаючи на рішення стати дантистом, вона ще не втратила поезії в душі, і тому з нею ще траплялися дивацькі прустіанські миті, нашарування на нашаруваннях, хоча переважно вона переживала це в дантистських термінах. Її тягнуло — так буває з чутливим зубом або із «фантомним» зубом, де немає нерва, — її тягнуло, коли вона йшла повз гараж, де вони з Міллатом, по тринадцять років кожне, виклали п’ятдесят пенні, вкрадених із банки з-під варення з Ікболового серванта, і відчайдушно намагалися купити цигарку. Її пройняв біль (як під час серйозного зміщення, коли один зуб тисне на інший), коли вона проходила парк, де вони дітьми каталися на велосипеді, де викурили свій перший косячок, де він одного разу поцілував її в бурю. Айрі хотілося віддатись цим спогадам: вивалятися в них, підсолодити їх ще більше, розтягнути їх, особливо поцілунок. Але вона тримала в руці холодний ключ, і життя, що її оточувало, було дивніше за фантазію, кумедніше за фантазію, жорстокіше за фантазію, і з такими наслідками, яких не має жодна фантазія. Вона не хотіла встрявати в довгу історію цього життя, але вона вже встряла, і вона відчувала, як її волочать за волосся до розв’язки, просто вулицею: «Кебаби Маліка», «У містера Чонга», «У Раджі», «Пекарня Малковича» — вона могла перелічувати, заплющивши очі; потім униз, до закаканого голубами моста, і на довгу широку дорогу, що впадає в Гладстон Парк, як у зелений океан. У таких спогадах можна втопитися, але вона намагалася вільно плавати в них. Вона перескочила парканчик навколо дому Ікболів, як робила мільйон разів, і подзвонила у двері. Минулий час. Майбутній доконаний.
Нагорі, у своїй спальні, Міллат уже п’ятнадцять хвилин ламав голову над письмовими інструкціями брата Гіфана щодо акту поклоніння (листівка «Правильне обожнювання») — САЙДА: поклоніння. В сайді пальці зімкнені, вказують у напрямку кібли на одній лінії з вухами, голова між долонями. Фард вимагає покласти голову на щось чисте: камінь, землю, дерево, тканину, і кажуть (мудрі люди), що ваджиб вимагає покласти носа теж. Неприпустимо класти на землю тільки ніс, без поважної на те причини. Класти тільки чоло на землю — це макрух. У сайді ти повинен проказати «Субхана раббійял-ала» принаймні тричі. Шіі кажуть, що краще класти голову на цеглину із карбальської глини. Фард і ваджіб вимагають класти обидві ноги або принаймні хоч пальці обох ніг на землю. Якщо впродовж сайди чоло, ніс або ступні на коротку мить відірвуться від землі, нічого страшного не відбудеться. Суннат вимагає, щоб у сайді пальці ніг були зігнуті й повернуті в бік кібли. У Раддуль-мукхарі написано, що ті, хто…