Він дістався тільки до цього, і залишалося ще три сторінки. На спині виступив холодний піт від самих намагань згадати, що таке халал чи хараам, фард чи суннат, макрух-тахріма (суворо заборонений) чи макрух-танзіні (теж заборонений, але не так суворо). Розгублений, він здер із себе футболку, перев’язав свій красивий торс багатьма поясами, став перед дзеркалом і почав практикувати інший, звичний і знайомий до дрібниць ритуал:
— Ти на мене дивишся? На мене дивишся?
— Ну, а на кого нахрін ще ти можеш так витріщатись, га?
— Тут більше нікого нема.
— Ти на мене дивишся?
Він був якраз у самому розпалі, витягуючи з кишені уявні пістолети і ножі, коли зайшла Айрі.
— Так, — сказала Айрі, поки він зідіотіло стояв перед нею, — я дивлюся на тебе.
Швидко і тихо вона пояснила йому про нейтральне місце, про аудиторію, дату і час. Вона доклала до цього власне прохання про компроміс, мир і обережність (так роблять усі!), а тоді підійшла ближче і поклала холодний ключ у його теплу долоню. Майже без жодного значення вона торкнулася його грудей. Просто до того місця, де, між тугих поясів, що стягували шкіру, билося його серце — так сильно, аж можна було почути вухами. І позаяк Айрі бракувало досвіду в цій сфері, вона поплутала пульсування стисненої крові із пульсуванням прихованої пристрасті. А для Міллата спливло вже багато часу, відколи його хтось торкався або він торкався когось. І на додачу до цього дотик пам’яті, дотик десяти років нерозділеної любові, дотик довгої, довгої історії — і результат не забарився.
За мить були задіяні їхні руки, задіяні ноги, губи, і вони покотилися підлогою, сплівшись тілами (і вже більше сплестися було неможливо), кохаючись на молитовному килимку. Але потім так само раптово і гарячково, як почалося, все скінчилося; вони відпустили одне одного, жахнувшись кожне зі своїх причин, Айрі відскочила за двері, гола, знічена і засоромлена, боячись побачити, як він про це шкодуватиме; а Міллат схопив молитовний килимок і поклав його в напрямку Каби, так, щоб килимок лежав рівно на підлозі, не на книжках і не на черевиках, його пальці були зімкнені й вказували на кіблу, в одній лінії із вухами, лоб і ніс торкалися підлоги, обидві ноги твердо на землі, але пальці не зігнуті, він простягнувся в бік Каби, але не заради Каби, але тільки заради Аллаха та’ала. Він стежив, щоб нічого не забути, поки Айрі, схлипуючи, вдягнулася за дверми і пішла геть. Він пильнував, аби нічого не забути, бо він вірив, що за ним стежить велика небесна камера. Він пильнував, бо так вимагав фард, а «той, хто хоче змінити ритуал поклоніння, — невірний» (листівка «Пряма дорога»). Уникай нерозважності тощо тощо тощо. Айрі, розпашіла, йшла від дому Ікболів просто до Чалфенів, з помстою на думці. Але помсти не Міллатові. Радше, помсти за Міллата, бо вона завжди його захищала, була його чорно-білим лицарем. Бачите, Міллат її не кохав. І вона думала, що він не кохав її, бо не міг. Вона думала, він був такий поламаний, що не міг взагалі нікого більше кохати. І вона хотіла знайти того, хто поламав його так сильно, так жахливо; вона хотіла знайти того, хто зробив так, що Міллат не може її покохати.
Дивні речі відбуваються в сучасному світі. Можна почути, як дівчата в туалетах нічних клубів кажуть одна одній: «Ага, він узяв і згріб. Він мене не любив. Він просто не вмів любити. Він був надто затраханий, щоб полюбити мене». Ну, і як це сталося? Що в цьому безлюбовному столітті переконує нас, що ми, незважаючи ні на що, варті любові як люди, як вид? Що змушує нас думати, що той, хто нас не любить, — поламаний, неповноцінний, хворий? І особливо, якщо він замінить нас на Бога, на заплакану Мадонну чи на лице Христа у вінку — ми назвемо його ненормальним. Обманутим. Відсталим. Ми такі переконані у власній божественності і в божественності свого кохання, що не здатні собі уявити, що може бути ще щось, більш варте любові, ніж ми, більш варте поклоніння. Вітальні листівки весь час нагадують нам, що кожен заслуговує бути коханим. Ні. Кожен заслуговує пити чисту воду. Але не бути коханим весь час.