Їхній ентузіазм та готовність були такими неймовірними (екстраординарними, визначними, безпрецедентними), що перед тим самим моментом, коли Брат з’явився зі своєї схованки і проголосив ідею ХВІ, вона народилася серед чорношкірої та азійської спільноти. Радикальний рух, де політика і релігія були двома боками однієї монети. Група, яка ситуативно витягувала потрібні їм постулати з гарвеїзму, американського цивільного права і міркувань Елай Мухаммеда, а проте залишалася в букві Корану. Хранителі вічного ісламу. До 1992 вони стали невеликим, але поширеним явищем, з відгалуженнями аж в Единбурзі та Лендс Енді, із серцем в Селлі Оак і душею на Кілбурн Хай-роуд. ХВІ: екстремістська гілка, покликана до прямої, часто насильницької дії, відгалуження, на яке інші ісламісти дивилися, зсунувши брови; їх боялася і з них насміхалася преса; вони зібралися сьогодні, напакувавши залу аж по самі вікна, їхні члени стояли на стільчиках і слухали промову свого засновника.
— Є три речі, — продовжував брат Ібрагім, зиркаючи у свої нотатки, — які колоніальна влада намагається вам вчинити, брати ХВІ. Найперше, вона намагається вбити вас духовно… о так, вони ні про що так не дбають, як про ваше духовне рабство. Вас надто багато, якщо ви виступите пліч-о-пліч! Але якщо вони заволодіють вашими душами, тоді…
— Гей, — прошепотів товстий чоловічок, — брате Міллат.
Це був Мухаммед Гусейн-Ішмаель, різник. Він, витираючи, як завжди, піт, прокладав свій шлях через натовп, щоб вмоститися біля Міллата. Вони були далекими родичами, і останнім часом Мо дедалі більше наближувався до внутрішніх кіл ХВІ (Гіфан, Міллат, Тірон, Шіва, Абдул-Колін та інші) за допомогою грошей, які він вкладав, і свого виразного інтересу в більш «активних» угрупованнях. Міллат, все ж, не зовсім довіряв його слинявій фізіономії з патлатою гривкою і курячим диханням.
— Запізнився. Мені треба було закрити крамницю. Але я вже давно стою ззаду. Слухаю. Брат Ібрагім справляє враження, ммм?
— Ммм.
— Велике враження, — повторив Мо, змовницьки плескаючи Міллата. — Просто великий брат, — Мо Гусейн частково фінансував тур брата Ібрагіма по Англії, тож це було в його інтересах (або принаймні давало йому змогу легше розлучитися зі своїми двома штуками) — думати, що брат справляє враження. Мо недавно навернувся до ХВІ (двадцять років перед тим він був поміркованим мусульманином), і його ентузіазм щодо групи був двояким. З одного боку, йому лестило, навіть дуже лестило, що його вважали успішним мусульманським бізнесменом, який може надавати кошти. У звичайних обставинах він би вказав їм на двері і послав би їх куди подалі, але правда полягала в тому, що Мо почувався не зовсім затишно, бо його довгонога ірландська дружина Шейла щойно кинула його заради трактирника; тож він почувався наче кастрованим, і коли ХВІ попросили Ардашіра про п’ять тисяч і одержали ці гроші, а Надір з конкурентного халалу дав три тисячі, Мо прийшов до ХВІ, весь із себе мачо, і виклав свої грошенята. Друга причина для навернення Мо була більш особистою. Насильство. Насильство і крадіжки. Вісімнадцять років Мо був господарем найбільш популярної м’ясної крамнички Північного Лондона, такої популярно, що, врешті, він викупив сусідню крамничку і влаштував там м ясний та кондитерський відділи. І за той період, поки він тримав обидві крамнички, його регулярно били та обкрадали щонайменше тричі на рік. І це не беручи до уваги гахів по голові, ударів залізяками, копів по яйцях та інших речей, від яких не бувало багато крові. Мо навіть своїй
дружині не телефонував у таких випадках, не те що поліції. Ні, причиною вступу до ХВІ було серйозне насильство. Мо п’ять разів порізали (Ах), він втратив три фаланги пальців (Аааай), мав переломи обох рук і обох ніг (Ооооооо), йому підпалювали ступні (Іiiiiiiiii), вибивали зуби копняками (ка-туууууф), і пневматична куля одного разу застрягла (пум) в його, на щастя, товстій і м’якій дупі. Баф! І Мо був непересічним чоловіком. Він мав щось таке. Побої не зламали його, не змусили стежити за кожним своїм словом і ходити згорбившись. Він був таким же, як і раніше. Але один у полі не воїн. Навколо не було нікого, хто б міг допомогти. Першого разу, коли йому полічили молотком ребра у січні 1970-го, він мав досить наївності, щоб заявити констеблеві, результатом чого став пізній візит поліціянтів, які добряче його накопали. Відтоді насильство і грабунок стали невід’ємними частинами його існування, сумним видовищним спортом, за яким спостерігали мусульманські діди і молоді мамочки, котрі приходили до нього по своє курча і швидко тюпали звідти, заціплені страхом, що вони стануть наступними жертвами. Насильство і грабунок. Нападники були старшокласниками, що приходили в сусідню крамничку купити собі солодощів (саме тому Мо ніколи не впускав до крамнички більш як одного учня Ґленард Оак за один раз; це, звісно, не допомагало, бо вони просто змінювали одне одного і лічили йому ребра по черзі), деградованими пияками, підлітками-бандюками, батьками підлітків-бандюків, фашистами загалом, неонацистами зокрема, любителями американського більярду, любителями дартсу, футболістами і просто натовпами секретарок у білих міні і на смертоносних підборах. Усі ці люди мали до нього свої претензії: він був пакі (спробуй поясни п’яному в пень касиру сусіднього супермаркету, що ти з Бангладеш); він відводив половину своєї крамнички на те, щоб продавати гниле пакистанське м’ясо; він носив зачіску із гривкою; він слухав Елвіса (То ти любиш Елвіса? Любиш? Ей, пакі! Любиш?); він продавав цигарки за високою ціною; він жив далеко від свого дому (Чого ти не їдеш назад у свою країну? — А як я тоді продаватиму вам сигарети, блін?); або просто у нього був не той вираз обличчя. Але всі ці люди мали одну спільну рису. Вони всі були білі. І ця річ вплинула на політичні погляди Мо більше, ніж усі партійні промови, з’їзди і петиції на світі. Це привело його в лоно своєї релігії швидше, ніж привело б об’явлення архангела Джебраїла. Остання крапля, якщо можна так сказати, додалася за місяць до вступу у ХВІ, коли біла «молодь» зв’язала Мо, відко`пала, скинула в підвал, забрала всі його гроші й підпалила крамницю. Його покручені руки (результат багатьох переломів) врятували його від смерті у вогні. Але він стомився балансувати на межі смерті. Коли ХВІ дали Мо листівку, де йшлося про війну, що вже почалася, він подумав: ну нахер. Нарешті хтось заговорив так, як я думаю. Мо був на фронті цієї війни останні вісімнадцять років. І ХВІ, виглядало на те, розуміли, що цього не достатньо — що його діти в порядку, ходять до гарної школи, грають у теніс і мають бліду шкіру, що гарантує їм недоторканність упродовж усього життя. Це добре. Але цього не достатньо. Він хотів хоч трохи відігратися. За себе. Мо прагнув, щоб брат Ібрагім вийшов на сцену і порвав християнську культуру і західну мораль. Він бажав, щоб йому розтлумачили дегенеровану сутність цих людей. Він волів знати їхню історію, політику і причини. Він хотів побачити, як на долоні, їхнє мистецтво, і їхню науку, і їхні смаки. Але слів ніколи не буде достатньо; Мо вже чув так багато слів (Якщо ви можете написати доповідну… Можливо, ви докладно опишете нам, як виглядав нападник), і слова ніколи не дорівнювали дії. Він волів знати, чому ці люди лічили йому ребра. І він хотів піти і полічити ребра деяким із цих людей.