Джолі продовжувала балакати, і Джошуа продовжував кивати в потрібному місці, але жорстка тайська трава, яку він курив, витягнула з-поміж її слів одне — спокійний — і поставила біля нього знак питання. Чому ти такий спокійний, Джоші? Ти от-от вляпаєшся у повне лайно — чому ти такий спокійний?
Позаяк він собі уявляв, то він і виглядав зовні спокійним, неприродно спокійним, його адреналін вступав в обернений зв’язок з настроєм новорічного натовпу і з неспокійними нервами БЖПТівської компанії; і, на додачу, відчуття себе падлюкою… все було так, ніби він йшов глибоко під водою, важкою водою, а на березі бавилися діти. Але то був не стільки спокій, скільки інертність. І він ніяк не міг зрозуміти, поки автобус їхав по Вайтхолл, чи це була правильна реакція — дати світові омивати його і дозволити подіям розвиватися так, як вони розвивалися, — чи, навпаки, він би мав бути таким, як люди назовні: репетувати, танцювати, битися, трахатися… як треба вчинити, щоб бути більш — як звучить ця жахлива тавтологія двадцятого століття? Передбачливим. Більш передбачливим перед обличчям майбутнього.
Але тут він затягнувся косячком міцніше і потрапив у дитинство, коли йому було дванадцять; рання дитина, яка кожного дня підривалася зранку, думаючи, що через дванадцять годин оголосять початок ядерного апокаліпсису, старий запліснявілий сценарій кінця світу. Тоді він багато думав про екстремні рішення, про майбутнє і його дедлайни. Навіть у такому ранньому віці його вразило те, що навряд би він провів свої останні дванадцять годин, трахаючи Еліс — п’ятнадцятирічну няньку із сусіднього будинку, розказуючи людям, що він їх любить, навертаючись в ортодоксальний юдаїзм і роблячи купу речей, про які мріяв, але на які ніколи не зважувався. Йому здавалося більш імовірним, що він повернеться до своєї кімнати, сяде тихенько в куточку і тихо доскладає свій замок Лего. А що ще робити? Який інший вибір буде менш сумнівним? Бо вибір потребує часу, повноти часу, час — горизонтальна вісь моральності, — ти робиш вибір, а потім чекаєш наслідків. І це приємне марення, марення про відсутність часу (ЛИШИЛОСЯ 12 ГОДИН, ЛИШИЛОСЯ 12 ГОДИН), це момент, у якому наслідків немає і будь-які вчинки дозволені («Я божеволію — я просто божеволію від цього!» — закричав хтось на вулиці). Але дванадцятирічний Джош був надто невротичним, надто анальним, надто чалфеністським, щоб насолоджуватися цим, хоча б просто насолоджуватися думкою про це. Натомість він думав про інше: а якщо кінець світу не прийде, а якщо я трахну Еліс Родвел і вона завагітніє, а якщо…
Так було й тепер. Завжди боятися наслідків. Завжди жахлива інертність. Те, що він збирався зробити своєму батькові, було таким великим, таким колосальним, що наслідки були непередбачуваними — він не міг уявити собі мить одразу після того, як це станеться. Тільки чорнота. Ніщо. Щось на зразок кінця світу. І кінець світу, та хай навіть кінець року завжди викликав у Джоша дивне відчуття.
Кожне 31 грудня — це апокаліпсис у мініатюрі. Ти трахаєшся, де хочеш, ти приколюєшся, коли хочеш, ти перекривляєш, кого ти хочеш, — натовп великий; телевізор розривається від доброго і поганого за минулий рік; несамовиті останні поцілунки; 10, 9, 8!
Джошуа дивився на Вайтхолл, а на ньому щасливі люди проводили свою генеральну репетицію. Вони були впевнені, що лихого не станеться, а якщо і станеться, вони зможуть дати собі раду. Але це світ тобі стається, подумав Джошуа, а не ти світу. Ти нічого не можеш вдіяти. Перший раз у житті він так подумав. Маркус Чалфен думав прямо протилежне. Як у горіховій шкаралупі, подумав він, я потрапив сюди з Вестмінстера, дивлюсь на Біг-Бен, як стрілки добігають години, коли я зруйную дім свого батька. І так ми всі. Між Сциллою і Харибдою. Між молотом і ковадлом.
Четвер, 31 грудня 1992, Новий рік
Проблеми на Бейкер-стрит
Не ходять потяги на Джубілі Лайн із Бейкер-стрит
Пасажирам рекомендується пересідати на Метрополітан Лайн на Фінчлі-роуд
або пересідати на Бейкер-стрит на Бакерлоо
Альтернативних автобусних маршрутів не буде
Останній потяг 02.00
Персонал Лондонського метрополітену бажає вам безпечного і щасливого Нового року!
Брати Міллат, Гіфан, Тірон, Мо Гусейн-Ішмаель, Шіва, Абдул-Колін та Абдул-Джіммі стояли, як барани перед новими воротами, посеред станції, а новорічний натовп танцював навколо.