— Здається, — сказав Міллат, — я зараз буду блювати.
— Бейкер-стрит! — вигукнув Абдул-Джіммі. І з непомітною допомогою Шіви Міллат вийшов з вагона і попрямував до потяга на пересадку.
За двадцять хвилин Бейкерлоо Лайн вивела їх на крижану площу. На горизонті — Біг-Бен. На площі — Нельсон. Гейвлок. Напір, Георг IV. Далі — Національна галерея і Св. Мартін. Усі статуї дивляться на годинник.
— Вони обожнюють свої фальшиві ікони в цій країні, — сказав Абдул-Колін зі своєю дивною сумішшю серйозності та іронії, зовсім не зворушений новорічним натовпом, який плювався, танцював і звивався навколо ліхтарів. — От хто мені пояснить, якого дідька англійці будують свої статуї спиною до своєї культури, а обличчям до часу? — він зробив паузу, щоб змерзлі брати ХВІ могли подумати над риторичним питанням. — Бо вони дивляться у майбутнє, щоб забути своє минуле. Інколи мені їх майже шкода, знаєте, — продовжив він, обернувшись і обвівши оком сп’янілий натовп.
— У них немає віри, в цих англійців. Вони вірять в те, що створено людиною, але що створено людиною, людиною і поруйнується. Подивіться на їхню імперію. Це все, що вони мають. Карл II стрит і Саус Африка Гауз, і купа дурнуватих статуй на конях. Сонце встає і сідає раз на дванадцять годин. І це все, що у них залишилось.
— Мені нахрін холодно, — пожалівся Абдул-Джіммі, плескаючи руками в рукавичках (його дратувала дядькова патетика). — Давайте рухатись, — запропонував він, коли на нього налетіла вагітна, як гора, англійка, мокра від фонтанів, — геть з цього чортового бедламу. Це на Чандос-стрит.
— Брате, — сказав Абдул-Колін Міллату, який стояв трохи осторонь. — Ти готовий?
— Дайте мені одну секунду, — слабо відмахнувся той. — Не хвилюйтесь, я потраплю.
Було дві речі, які він хотів побачити перед тим, як піти. Перша — це лавочка, особлива лавочка он там, під стіною. Він довго йшов, спотикаючись, намагаючись не зіткнутися із танцюючим натовпом (стільки гашишу в мізках; вага перекочувалася з ноги на ногу); але він дійшов. Сів. І там було нашкрябано:
П’ятидюймові букви, між однією ніжкою лавочки та іншою. ІКБОЛ. Надпис нечіткий, і колір якийсь іржавий, але слово було. Історія цього надпису була давня.
Кілька місяців по своєму приїзді в Англію його батько сидів на цій лавочці й втамовував кров із пальця, необережно врізаного в ресторані одним зі старших офіціантів. Спочатку Самад не відчув цього — це була його мертва рука. Тож він просто замотав палець у серветку, щоб спинити кров, і продовжував працювати. Але серветка промокла від крові, і палець відлякував клієнтів, тож Ардашір відіслав його додому. Самад забрав свого пальця з ресторану і пішов на театральну площу, а потім на Сан-Мартін Лейн. Дійшовши до площі, він сполоснув палець у фонтані й спостерігав, як червона кров падає у синю воду. Але люди вже почали звертати на нього увагу. Тож він вирішив сісти на лавку і затиснути палець при корені, аж поки не спиниться кров. Але кров текла. За якийсь час йому набридло тримати палець угору і він дозволив йому звисати, наче халальному м’ясу, сподіваючись, що це пришвидшить кровотечу. А потім, поки він сидів, звісивши голову між колінами і поклавши палець на тротуар, його осінила примітивна ідея. Повільно, крапля за краплею, він вивів на лавці своєю кров’ю: ІКБОЛ. А потім, щоб утривалити надпис, вишкрябав його кишеньковим ножиком.
— Великий сором захлинув мене, коли я закінчив, — розповідав він своїм синам роками пізніше. — Я втікав від свого сорому в ніч; намагався втекти від себе самого. Я розумів, що ця країна мене пригнічувала… але це було шось інше. Я вчепився в огорожу на Пікаділлі, упав на коліна і молився, плакав і молився, збиваючи вуличних музикантів з ритму. Бо я знав, що це означало. Я знав, що я волів написати своє ім’я на світі. Я насмілився. Наче англійці, які називали вулиці в Кералі на честь своїх коханок, наче американці, які вивісили свій прапор на Місяці. Це було попередження від Аллаха. Він казав мені: Ікболе, ти стаєш таким, як вони. Ось що це означало.
Нє-а, подумав Міллат, коли вперше почув цю історію, не означало. Це просто-напросто означало: ти — ніщо. І зараз, дивлячись на надпис, Міллат нічого не відчував, крім зневаги. Усе своє життя він мріяв про Хресного Батька, а все, що він мав, — то це Самада. Винуватого, зламаного, дурного однорукого офіціанта — чоловіка, який вісімнадцять років прожив у дивній країні й не лишив жодного сліду, окрім цього. Це просто означало, що ти — ніщо, подумав Міллат і, змагаючись з позовами до блювоти, рушив до Гейвлока, щоб подивитися йому в кам’яні очі. Це означає — ти ніщо, а він — хтось. От і все. Саме тому Панде звисав із дерева, а Гейвлок сидів у шезлонгу тоді в Делі. Панде був ніким, а Гейвлок — кимось. І нема потреби копатися в книжках і дискутувати. «Ти не бачиш, абба? — шепотів Міллат. — Отак. Це довга, довга історія про нас і про них. Так воно було. Але не більше того».