Власником крамниці Гусейна-Ішмаеля був Мо Гусейн-Ішмаель — величезний бугай, у котрого волосся над лобом стирчало, немов качиний хвіст. Мо вірив, що причиною всіх його страждань є голуби: саме голуби, а не їхній послід на стінах. «Лайно — це не лайно, — бурмотів Мо свою мантру, — голуби — оце справжнє лайно». Тому ранок, коли Арчі майже помер, почався для Гусейна-Ішмаеля звично: Мо випер свій гігантський живіт на підвіконня і заходився розмахувати різницьким ножем, сподіваючись зупинити надокучливий брунатний дощ.
— Ану геть звідси! Забирайтеся, малі засранці! Так! ШІСТЬ ВРЯД!
Останній зворот був явним імігрантським запозиченням з англійської гри в крокет, в якій найкращий удар вражав одразу шість ворітець.
— Веріне! — гукнув Мо кудись униз, тріумфально здіймаючи над головою закривавленого ножа. — Тепер твоя черга полювати, хлопче. Готовий?!
Внизу на тротуарі стояв Верін — неймовірно ожирілий хлопчик-індус, котрий вчився у школі за рогом, а сюди помилково потрапив на практику; виглядав він неначе жирна крапка під вигнутим знаком запитання Мо. Тепер Верін мав вилізти по драбині нагору і зібрати кавалки розшматованого голуба у герметичну торбинку, зашнурувати її, а потім викинути рештки у сміттєвий бак на іншому кінці вулиці.
— Давай, ворушись, сосиско! — заволав, з’явившись у дверях, один з помічників Мо, після кожного слова пацаючи Веріна мітлою по задниці, ніби розставляючи знаки пунктуації. — Ану- підніми- свій- товстий- індо- ганезький- зад- наверх-слоняро-і-прибери-того-роздовбаного-голуба-геть!
Мо витер піт зі свого чола, форкнув й оглянув вулицю; його погляд зачепився за порожні крісла та зачовгані килимки, котрі були виставлені на вулицю біля забігайлівки для місцевих п’яничок, ігрові автомати поблизу торгового центру, брудні ложки на столиках і таксівки біля тротуару — все було обгиджено птахами. Одного дня, так вірив Мо, мешканці Кріклвуда ще дякуватимуть йому за його щоденне полювання; настане такий час, коли жоден чоловік чи жодна жінка на проспекті вже не муситимуть змішувати одну частину прального порошку з чотирма частинами оцту, щоби відмивати ту гидоту, котру голуби розсівають над світом. «Лайно не є лайном, — задумливо повторив різник, — голуби — ото справжнє лайно». Мо був єдиною людиною у цілому кварталі, котра знала правду. У всій цій справі він справді відчував присутність дзену — він бажав добра всім людям на землі, — і саме у той момент трапилося йому побачити машину Арчі.
— Арша-аде!
Хитроокий худющий молодик з підківкою вусів, одягнутий у чотири відтінки брунатного, вийшов на цей клич з крамниці, витираючи на ходу покривавлені долоні.
— Аршаде! — Мо ледве стримував себе, тикаючи пальцем у напрямку машини. — Хлопчику мій, я тебе хочу спитати тільки одне.
— Так, абба? — промимрив Аршад, переминаючись з ноги на ногу.
— Що це, до біса, таке? Що ця колимага тут робить? О шостій тридцять будуть постачальники. Чуєш! О шостій тридцять під ці двері вивалять п’ятнадцять коров’ячих туш. Мені треба буде їх вивантажити. У мене тут бізнес, ясно?! Сюди привезуть м’ясо. І я не знаю, що я робитиму… — Мо скривив щиру невинну міну, — я ж думав, що тут чітко написано: проїзд не займати!
З цими словами він ткнув пальцем на стару забрьохану дерев’яну вивіску: «ПАРКУВАТИСЯ ЗАБОРОНЕНО В УСІ ДНІ ДЛЯ ВСІХ ЗАСОБІВ ТРАНСПОРТУ».
— Ну, і що ти скажеш?!
— Не знаю, абба.
— Ти мій син, Аршаде, але я не наймав тебе, щоб ти не знав. Це він може не знати, — з цими словами Мо вихилився з вікна і ляснув по шиї Веріна, котрий саме вмостився на поручнях і балансував на них, як канатоходець, — той удар мало не звалив хлопця вниз.
— А тобі я плачу гроші, — продовжував Мо, — щоб ти знав. Щоби ти володів інформацією. Щоб ти витягував на світло всі таємниці незбагненного всесвіту нашого Творця.