Мікі хитає головою, а тим часом думає над постановкою питання, намагаючись вирішити, яка вага в Арчиного контраргументу «Наука», з усіма її конотаціями експертизи, і високого польоту, і оплотів думки, яких ні Арчі, ні Мікі ніколи не бачили (відповідь: жодної ваги), і наскільки він має поважати це слово з огляду на його конотації (відповідь: та пішло воно. Університет життя, нє?), і скільки секунд він має зачекати, перед тим як усе це порвати нафіг (відповідь: три).
— Навпаки, Арчібальде, нахрін навпаки. Який це вбіса аргумент. Просто загальна помилка, от шо воно таке. Наука нічим не відрізняється від усього іншого, чи не так? Тобто, коли ти в цьому колупаєшся. Наприкінці дня людям має бути приємно і цікаво, розумієш, про шо я?..
Арчі кивнув. Він розумів, про що казав Мікі. (Дехто — наприклад, Самад — вважав, що не можна довіряти людям, які надуживають фразою «наприкінці дня» — футбольні менеджери, брокери нерухомості, різні продавці, — але Арчі так не думав.
Обережне вживання цієї фрази завжди створювало враження, що його співрозмовник потрапляє в саму ціль, до самого підґрунтя.)
— А якщо ти думаєш, шо є якась грьобана різниця між цим місцем і моєю кафешкою, — продовжував Мікі наче з напханим ротом, не підвищуючи голосу над шепотінням, — то ти, певне, смієшся. Всьо воно таке саме, якщо подумати. Всьо воно про клієнта. Exempli нахрін gratia: якого б лисого я написав «Качка в апельсинах» в меню, якщо ніхто її ніколи не замовить. Я тобі скажу, нема ні найменшої потреби витрачати стільки грошей на всякі розумні ідеї, якщо вони нікому не дадуть користі. Ото подумай над цим, — сказав Мікі, стукаючи собі пальцем по скроні, і Арчі скористався з поради, як тільки міг. — Але це не означає, шо не треба йому нахрін давати жодного шансу, — продовжив Мікі, розпалившись. — Цим новим ідеям треба дати шанс. Бо інакше ти просто буржуй, Арч. Тепер оце, наприкінці дня, ти знаєш, шо я тут тобі завжди був двигуном прогресу. Хто, як не я, придумав Жуй-і-Репетуй два роки тому.
Арчі глибокодумно кивнув. Жуй-і-Репетуй був свого роду знахідкою.
— Отаке зараз і тут відбувається. Треба дати їм шанс. От шо я сказав Абдулу-Коліну і своєму Джіммі. Я сказав: перед тим, як ти втопиш собаку, подивись, може, він на шо знадобиться. І от вони туто сидять, — Абдул-Мікі обернувся і жваво заморгав до своїх сина і брата, а вони відповіли йому тим самим. — Їм, може, і не подобається те, шо вони тут чують, єсна справа, але ти ж не можеш від них цього вимагати, нє? Принаймні, вони прийшли відкриті. Ну, а я сам, а я тут за порадою Маджіда Ікбола — я йому довіряю, я довіряю його судженням. Але, як я вже сказав, поживем — побачимо. Ми живемо і нахрін вчимося, Арчібальде, — сказав Мікі не для того, щоб когось образити, просто слово «нахрін» пестило йому вуха; він не міг його не казати; це як наповнювач — як боби або горох, — ми живемо і нахрін вчимося. І я тобі скажу, якщо шось із того, шо я тут сьодні почую, переконає мене, шо Джіммі може здихатися отих-о болячок на морді, то, вважай, вони мене завербували, Арч. Я тобі кажу. Я нахрін поняття зеленого не маю, шо має ця миша до діла зі шкірою старого Юсуфа, але я тобі кажу, я своє життя віддам цьому малому Ікболу. Я йому просто вірю. В сто разів кращий, як його братан, — лукаво додав Мікі, зовсім тихо, бо ззаду сидів Самад. — В сто разів. Я тобі про шо — ну про шо він нахрін думає, га? Якби я був на його місці, я б знав, котрого вислати нафіг.
Арчі потис плечима:
— Це було складне рішення.
Мікі склав на грудях руки і прокашлявся:
— Та не таке вже складне, дружбан. Ти робиш або правильно, або неправильно. І коли ти це раптом зрозумієш, то життя стає нахрін набагато легшим. Послухай мене — побачиш.
Арчі послухав Мікі із вдячністю, додавши його слова до скарбнички перлів, що йому дарувало це століття: Ти робиш або правильно, або неправильно. Золота доба талонів минула. Щиріше не скажеш. Герб чи п’ятак?
— …і ця робота — першопрохідна, вона варта суспільних грошей і суспільної уваги, і значення цієї роботи перекреслює — для раціональних людей — контраргументи. Що нам потрібно…
Що нам потрібно, думає Джошуа, — то це місця ближче до сцени. Довбаний план Кріспіна. Кріспін замовив місця якраз посередині, щоб БЖПТ могли злитися з натовпом і витягнути шоломи в останній момент, але це очевидно була тупа ідея, розрахована на прохід між двома половинками зали, а проходу якраз не було. Тепер вони мусили продиратися до бокових проходів, як терористи, які шукають свої місця в кінотеатрі і цим сповільнюють усю справу, тоді як швидкість і шок — це саме те, що потрібно. Яке видовище. Цілий план просто опускає Джоша. Такий продуманий і абсурдний, весь задуманий для слави Кріспіна. Кріспіну дісталося вискочити покричати, Кріспін махатиме зброєю, Кріспін втне такі собі ефектні драматичні штучки а-ля Джек Ніколсон. ФАНТАСТИКА. Все, що має сказати Джош: Тату, будь ласка. Віддай їм те, що вони хочуть, хоч, він собі думає, в нього буде нагода поімпровізувати: Тату, будь ласка, я такий нахрін молодий. Я хочу жити. Віддай їм те, що вони хочуть, заради Христа. Це ж просто миша… Я твій син, а потім, можливо, втратити свідомість на фальшивий постріл із пістолета, якщо батько вагатиметься. Весь план настільки тримається на сирі, що сир мусить бути принаймні правдивим французьким камамбером. План спрацює (сказав Кріспін), такі штуки завжди спрацьовують. Але, провівши стільки часу в царстві тварин, Кріспін став схожим на Мауглі: він не розумів людських мотивацій. І він знав про психологію борсуків більше, ніж про можливий хід думок Чалфена. Тож дивлячись на Маркуса там, угорі, з його чудовою мишею, як той святкує велике досягнення свого життя, а можливо, навіть всього покоління, Джошуа не міг позбутися думки, що, можливо, він і БЖПТ припустилися радикальної помилки. Що вони все переплутали. Що вони недооцінили силу чалфенізму і його визначний внесок у Раціональне. Бо дуже навіть можливо, що його батько так просто і бездумно не кине, як простолюд, свою справу, щоб урятувати людину, яку любить. Дуже навіть можливо, що любов там вирішувати не буде. І сама ця думка змушувала Джошуа посміхнутися.